Розділ «Давно, знебулий раб, замислив я втекти...»

— Прорвалися!..

— Кінцева станція. Громадяни пасажири, прохання звільнити вагони...

Двері з шипінням розійшлися, і лікар, не відчуваючи під собою ніг, зробив крок на освітлений перон.

— Приїхали?

— Так.

— Додому?

Ескалатор рухався дуже поволі, немов величезна доброзичлива істота дбайливо несла лікаря на долоні до виходу. Спиною він відчував, як розсипаються сходинками його супутники. Далі. Ще далі один від одного. Розділяючись, мов пасма волосся під гребенем. Замість кулака — пальці. Час і місце, коли необхідно бути разом, проминули; підступав час і місце самоти, бо ти завжди самотній. У цьому — основа твого справжнього існування. Лікар скривився, відганяючи дурні, шаблонні, тамтешні думки. Треба вчитися думати по-іншому. Треба вчитися не думати.

Унизу, в тиші платформи, досі чекав потяг. Зволікав, перш ніж поїхати, сховатися в тунелі. Жарко позіхала розкрита паща вагона. Десятки три манекенів запрошували лікаря повернутися. І лікар відчував: якщо він залишиться в метро, Поїздок прийме його з прихильністю, бо вони ніколи не зустрінуться віч-на-віч. Втім, можна бути певним: у кожному з вагонів лікар знайде сухі рум’яна й «тоналку», кріпе й монтюри для перук, гумоз, поролон і марлю для товщинок. Манекени звали до себе, не наполягаючи й не кваплячи. Повернутися? Або повернутися по-справжньому: спуститися на платформу, сісти у вагон і заперечно похитати головою? Давши знак Поїздку: відвези назад.

Відвезе.

Без спротиву й умовлянь.

Ескалатор скінчився. Як і раніше не обертаючись, лікар пройшов до скляних дверей, штовхнув їх, опинився в підземному переході. Бетон, порожні кіоски, де протяг торгував шепотом; знову сходи. Вгору, вгору. Місто було порожнє, як кіоски в переході. Кінотеатр, кафе. Магазин уживаного одягу, переговорний пункт, ательє. Порожні, порожні, порожні... Нарешті. Лікар потягнувся і узяв з довірливої порожнечі — погляд. Зроблений з пластику, погляд байдуже лежав на долоні, весь у пилі й нудьзі. Не замислюючись, що він робить, лікар почав розминати погляд в пальцях. «Гусячі лапки» в кутиках очей: від частого сміху. Жменька іскор. Сутінь густих, трохи сивіючих брів. Розуміння. Втома. Тіні: мудрі, темні. Пальці рухалися вправно й уміло. Все, час відпускати на волю.

Погляд, підхоплений вітром, злетів у осінь.

Поплив уздовж вулиці, заново оглядаючи будинки й дерева, звикаючи до самого себе — старого, нового.

Лікар засміявся. Вони чекали на нього, тільки на нього, на нього й більш ні на кого, сподіваючись, що одного разу він прийде, потягнеться й візьме їх на зміну. Повітря кишіло ними: посмішки, усмішки, погляди, зморшки, трепет ніздрів, сонні повіки, схожі на стулки мушель, кролячий прикус, рум’янець щік, локон біля скроні, жовна на вилицях. Печаль, радість. Заклопотаність. Мертвий пластик, що чекає на тепло дотику.

Психоз, готовий обернутися прозрінням.

Це було його місто.

Обернувшись, лікар перестав сміятися. Вдалині, вийшовши з протилежного боку переходу, біля гратчастої огорожі якоїсь установи стояли Пацієнт, Баба, Старшина... Маленькі, наїжачені. Насилу витримуючи присутність одне одного — і все-таки не кваплячись розійтися. Зараз вони рушать у різні боки, але між сьогоднішнім «зараз» і тим «зараз», яке трапиться ось-ось, лежала прірва.

А над головами людей сонце з місяцем грали у квача.

Шурхотіння підошов привернуло лікареву увагу. Поряд із ним, тихенько вийшовши з підворіття, маленький старий захоплено писав на стіні крейдою. Час від часу витираючи вимазані руки прямо об куртку. Надумавши підійти, лікар раптом відчув нехіть. Зближуватися із старим було... протиприродно, чи що? Він просто вдивлявся у граффіті, залишаючись на місці.

Старію.