Розділ «Повстань, Лазарю!»

— Тут тепло, — пояснив Гицель. — Тут труби.

У кутку, теліпаючись на короткому шнурі, тьмяно горіла сорокосвічкова лампочка.

— А Гліб сказав мені, що ви — остання надія.

— Так, він був у мене, ваш друг дитинства Гліб. Теж після Стьопи і М’ясника.

— І йому ви теж відмовили?

Гицель поворухнувся. Схрестив ноги на якийсь неймовірний спосіб, що аж здалося, немов у нього замість кісток — гумові джгути. Посміхнувся, показавши дірки на місці багатьох зубів.

— Ні. Погодився. Мені М’ясник вже потім про нього і про вас розповів. А сам визначати я тоді ще не вмів. Жодного разу не стикався, розумієте? Ну й... Коротше, ледве вижив. Досі у боці стріляє. І голова вранці болить. Ні, вибачте, не візьмуся.

— Двір у вас... — буркнув чотириокий. — Веселенький дворик.

Худий Гицель знизав плечима:

— Двір як двір. Звичайний.

З пакету, який приніс із собою, Лазар дістав пляшку текіли. З натугою скрутив корок. Простягнув пляшку співбесіднику:

— Вип’єш, Гицлю?

— Спасибі. Я не п’ю.

— І не палиш?

— Палив. Раніше.

— Мабуть, і вранці бігаєш. Між смітниками, га?

Гицель уважно дивився на співрозмовника. Погляд його нагадав Лазарю дога біля під’їзду. Здавалося, бомж зараз завиє зі співчуття. Щоб відволіктися, чотириокий закинув голову, піднісши пляшку до рота. Через дозатор цівка текла поволі, текіла обпалювала горло. Підвалом розійшовся запах дешевого самогону.

— Я піду? — запитав чотириокий, відсапавшись і закрутивши корок.

Тільки зараз він помітив, що бомж, на відміну від нього самого, чисто поголений.

— На все добре.