Розділ «Ваш вихід, або блазнів ховають за огорожею»

Крісла оббиті скрипучою шкірою. Сядеш — потонеш.

— Ось, ознайомтеся, — беру пачку листків, роздрукованих на «лазерці». Навздогін вручається зелений маркер. — У разі розбіжностей — правте.

Оперативно працюють! І коли встигли?

Читаю. Фрази сухі, казенні, не мої — але по суті, нібито, все вірно. Хороша пам’ять у підполковника Качки! Стоп. А це що?

— Вибачте, Матвію Андрійовичу... Тут написано: «Почувши підряд три постріли»...

— Щось не так?

— Ну, спочатку я взагалі не зрозумів, що це постріли. Думав, хлопчаки з петардами. І, крім того, пострілів були два.

— Ви упевнені? Не помиляєтеся?

— Ну... — я завагався, спробував пригадати. — Начебто, два. Але ручатися не стану.

— Я розумію вас, Валерій Якович. Йшли, думали про своє, під ноги дивилися, щоб не впасти... А пострілів насправді були три. Один попереджувальний, в повітря, і два в нього.

Качка дивиться на мене. Ласкаво, по-батьківськи. Він дивиться — а мені вже, загалом, все ясно. Звичайно, пострілів було два. Обидва — у злочинця. А підполковнику треба, щоб три. Щоб перший — попереджувальний. Ясна річ, начальство у будь-якому разі закриє очі — небезпечний маніяк, не якийсь там задрипаний кишеньковий злодій. Чому б не піти назустріч хорошій людині?

— Гадаю, ви маєте рацію. Хай залишається три постріли. Я, швидше за все, помилився.

Качка киває. Ми чудово один одного зрозуміли. Читаю далі.

Пару дрібних неточностей виправив. Біля кожної правки вивів на полях: «Виправленому вірити» — і підпис. Ще один підпис — в кінці, після «З моїх слів записано правильно».

— Велике спасибі, Валерію Яковичу. Ви нам дуже допомогли. Ну, бувайте здорові. Якщо знадобиться, ми вас ще викличемо, але, думаю, потреби такої не виникне. До суду Скоморох, судячи з діагнозу, не доживе... Всього найкращого.

Попри те, Матвій Андрійович подзвонив мені наступного тижня.

4

Знайомий кабінет. Зате сам підполковник Качка, друг-товариш по чарці, сьогодні незнайомий. Немовби заново до мене придивляється. Сидить, цигарку в пальцях крутить. Але прикурювати не поспішає. Мовчить. Я теж мовчу. Врешті-решт, це він мене викликав. Йому і говорити першому.

— Скажіть, громадянине... е-е-е... пане Смоляков. Чи були ви знайомі з громадянином Кожум’якою Миколою Ігоревичем?

Щось ми сьогодні занадто офіційні. Інтригуєш, начальнику?