Розділ «Ваш вихід, або блазнів ховають за огорожею»

— Не знаю! — дівчина на межі істерики. — Ну, вірші! Як там... зараз... «Ви страшні, коли поводите очима... чому, я не знаю... я почуваю...»

— «...Ви — страшні, коли отак поводите очима... Чого мені так страшно — я не знаю; таж я нічим не винна перед вами — і все ж я почуваю, що боюсь!»

Чесне слово, саме вирвалося.

Дівчина замовкає, жалюгідно плямкаючи губами. Підполковник стрімко обертається до мене:

— Що ви сказали?

— Це Шекспір. «Отелло». Діалог Дездемони й Отелло, дія п’ята, сцена друга, — лепечу я.

— Звідки ви це знаєте? — підполковницька брова повзе вгору. По схилу Фудзі, до самих висот.

— Як — звідки? Із п’єси. Я Шекспіра читав... у театрі бачив...

Таке враження, ніби я виправдовуюся.

— Ясно.

По обличчю підполковника видно, що нічого йому не ясно, крім того, що я — чоловік підозрілий. Язик мій — ворог мій! Мовчав би нишком... На щастя, з’являється «Швидка». Пораненого в наручниках вантажать на ноші. Коли двоє санітарів проносять його повз мене, він раптом підводиться й чітко, дикторським голосом вимовляє: «Ваш вихід». Після чого знову падає на ноші.

— Що він сказав?

— «Ваш вихід».

Нісенітниця. Маячня. Марить, напевно.

— Ви знайомі?

— Ні. Вперше його бачу.

Підполковник вагомо покашлює. Ловить за плече лікаря, який проходить повз нього:

— Куди повезете?

— У невідкладну допомогу, куди ж іще?

— Стратичук, візьми кого-небудь. Супроводжуватимеш. Потім подзвоните у відділення, доповісте. А ви, — це мені, — поїдете з нами.