Розділ «Ваш вихід, або блазнів ховають за огорожею»

І тут я збагнув!

— Ви що тут, зовсім охрініли?! — здається, я з посвистом шепочу, але скло у вікнах відгукується слабким деренчанням. — Якого... біса?! Я питаю: якого біса ви сказали вашому маніяку, як мене звуть?! І адресу?! А якщо його приятелі тепер завітають?! У мене син-підліток! Дружина! А якщо...

Не можу зупинитися. Кричу, сам себе лякаючи: «наїхати» на підполковника міліції у його власному кабінеті?! А Качка знітився, кліпає, безуспішно намагаючись вставити хоч слово:

— Не давали ми йому вашої адреси!..

— Це свавілля! Гірше! Це співучасть у злочині!

— ...не давали! Адже він і не питав! Ми взагалі нічого...

— Звідки ж він тоді дізнався?!

Кулька випадає з пальців. Котиться до слідчого.

Гасне блиск в серцевині.

Ніби фінальний прожектор наприкінці спектаклю.

Я поступово вихолоджуюсь, і мені стає соромно за хлоп’ячий спалах. Але, як не дивно, Матвій Андрійович, схоже, зовсім не образився. Навпаки: розцвів, заусміхався.

— Ось і ми думали: звідки? Може, знайомі ви були? Може, приховуєте? Тепер-бо ясно... Кулька ця, до речі, у Скомороха при собі була на момент арешту. А приятелів не бійтеся: немає у нього приятелів, один працював, гад. І претензій з боку родичів теж не бійтеся: заповіт законний, завірено нотаріусом. Він же вам не квартиру, як дружині, заповідав! Кулька — безглузда дрібничка, наші експерти дивилися. Буде вам на згадку. Зараз нотаріус уведе вас у право спадкоємства...

Справді, тільки я почав вибачатися за нервовий зрив, як у кабінеті з’явився досить молодий іще чоловік у ореолі «північного сяйва»: блиск лисини, лаковані черевики, шпилька для краватки й окуляри у тонкій золотій оправі. Вивалив на стіл купу паперів, показав, де поставити підпис, здер дванадцять гривень п’ятдесят копійок мита (добре, що гроші при собі були!), потиснув мені руку і дематеріалізувався.

Я очманіло дивився на спадок.

— Що ж, вітаю, — встав з-за столу підполковник, показуючи, що аудієнція закінчена. — Більше у мене до вас питань немає.

Йду вже, йду...

Удома я продемонстрував кульку Наталі. Разом із копією заповіту. Вона одразу ж скрикнула «Ой, яка краса!», та потім оглянула кульку уважніше і дещо скептичніше. Вчиталася в текст заповіту. А коли я, знічено затинаючись, пояснив, хто є наш добродійник Скоморох-Кожум’яка — пролунав грім:

— Лєрка, з глузду з’їхав? Якого дідька ти дав маніяку нашу адресу?!

Я навіть не образився. Пригадав миролюбність підполковника.

Проте виправдовуватися довелося аж півгодини.