— Може, вона антикварна? Дорога? — поцікавилася врешті дружина, змінивши гнів на ласку.
— Ага, аякже! Тоді б з мене не дванадцять п’ятдесят мита злупили!
Аргумент видався Наталі досить переконливим, і вона втратила до кульки рештки зацікавлення. Денис, що саме повернувся зі школи, повертів іграшку в руках, скривився: «Фігня якась», — і пішов у свою кімнату.
На серванті кулька виглядала недоречно, тому я закинув її до найближчої вази.
Хай лежить.
5
— Там Денис з ящика епістолу витяг, — Наташка вказала пальцем на телевізор, на якому білів довгий конверт. — Поминальну. Тобі, біженцю ти наш! Цікавляться, коли врешті добіжиш!..
Це був звичний для нашої сім’ї жарт.
Десять років тому, коли мама з дідом зібралися чкурнути в Штати, я примудрився отримати статус біженця. За компанію. Настав час великих змін: рок-н-рол і Союз були вже мертві, хоча прикидались живчиками, а ми — ще ні, і нам залишалося тільки тупо дивитися на ряди банок з хріном у «Гастрономах». Телевізор заливався, як цвинтарний соловей; гроші мутували в шпалери для сортирів. Мама силоміць витягнула нас із Наталією і шестирічним Дениском до Москви, у посольство США, ми простирчали там у натовпі півдня на спеці, не маючи змоги вийти хоч на хвилину. Анкети, бланки, довідки... Найчіткіше закарбувалася в пам’яті грудаста баба-зоотехниця Аріна Тихонівна Шапіро. Вона народилася у селі Великі Варнаки, на собі мала поцяцьковану квіточками шаль і ситцевий сарафан із рюшами, та активно страждала від погромів. Будь-хто охочий міг отримати про її пригноблення детальний звіт. Попри те, жертву насильства слухали неохоче, співчувати й зовсім не бажали, а потай навіть заздрили її непохитному здоров’ю: примара медогляду жахала багатьох. Вже не знаю, чому. Дениско просився у туалет, хотів їсти; пізніше, коли ми вже покинули гостинну будівлю, він зупинився біля смітника у дворі й сумно сказав: «Кашею пахне!..» Коли переді мною нарешті постав похмурий Відповідальний Співробітник Служби Імміграції й Натуралізації, осатанілий від багатогодинної співбесіди з від’їжджантами, я поспівчував йому і собі. Вголос. Це був перший випадок, коли моя балакучість виявилась доречною. «Ви збираєтеся їхати?» — з цікавістю запитав Відповідальний Співробітник, який раптом став схожим на людину. Ні, чесно відповів я. І виправився: думаю, що ні. Хіба якщо танки на вулицях... «Вас гнобили?» — у Відповідального Співробітника пробився легкий, майже невловний акцент. Або просто натяк. Ні, чесно відповів я. І не дуже ревно виправився: ну, не особливо...
«А навіщо ви тоді подали документи?!» — Відповідальний Співробітник схилився до мене, щоб уважно роздивитися моє обличчя. Ніби дивовижну рибу в акваріумі. Не знаю, чесно відповів я. Мама дуже просила, а дід старенький, його засмучувати не можна. Ось і подав.
Адже все одно не приймете.
Зовні, вислухавши нашу бесіду, вся черга дружно поставила мені діагноз: дегенерат. І дарма. Я здобув жаданий ними статус, «відповідно до розд. 207 (с) Закону США про Імміграцію і Національність (INA), з урахуванням поправок...», а більшість із цих досвідчених, битих, заздалегідь готових на будь-які підступи прохачів залишилася ні з чим. Відтоді й до цього дня (слава заокеанської бюрократії!) я отримую регулярні нагадування: «Якщо ви в такий-то термін... будете позбавлені... ваші дані...»
«Поминальні епістоли», сміється Наташка.
Я дегенерат. Я викидаю епістоли у смітник.
Біжи, Лоло, біжи...
Абсолютно не уявляю, що робитиму за океаном. Жити на допомогу? Кому я там здався із моєю професією, точніше, з повною її відсутністю?! Іноді, матюкаючи життя за марноту марнот, направду розумію: інакше я вже просто не зможу існувати. Вода для щипавки, бруд для черв’яка — ось що таке для мене щоденна метушня, гризня, безглузда самодіяльність і посиденьки з такими ж бідахами, як я сам. Відніми — здохну.
Думаю, патріотизмом тут пахне менш за все.
Егоїзмом пахне.
— Денис знову прогуляв школу, — сказала Наташка. Я спиною відчував її погляд: напружений, очікувальний. — Мені дзвонила завуч.
Намагаючись відмовчатися, ховаю конверт у бюро. Вдаю, ніби порпаюсь у паперах. Як на те, під руку не трапляється нічого путнього, окрім старезного вірша, написаного до народження сина. «Тілі-бом, тілі-бом, йде пологовий обертом...» Папір потерся на згинах, чорнило вицвіло.
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Де батько твій, Адаме?» автора Олді Генрі на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Ваш вихід, або блазнів ховають за огорожею“ на сторінці 12. Приємного читання.