Розділ «Ваш вихід, або блазнів ховають за огорожею»

Він знов підносить очі. Видивляється на стелі запис з Кримінального Кодексу Долі, де значиться термін безкарності Смолякова В. Я., одруженого, безпартійного, без певного місця роботи.

— Сім років і три місяці. Може, ще з тиждень. Потім — справа швах. Не помилують тебе. Правду кажу: позбавляйся цяцьки.

— Як?!

— Продай. Але неодмінно з купчою, і нотаріус щоб завірив. Краще — який спадок вручав. Або подаруй. Але, знову ж таки, з дарчою. Згідно із законом. І хоч копієчку, та візьми. Тоді відпустить тебе, на іншого перейде.

— На іншого?

— А ти хотів чистеньким? З крильцями?! Закон збереження, він і тут діє. Суворіше, ніж в ядерній фізиці.

Ейнштейн від астральних наук, бач. Зараз формули виводити почне...

— Значить, хтось інший? Інший буде «театр одного глядача» крутити? Або я, або той, кому продам?!

— Виходить, так, — тяжко зітхає Глібич і рішуче розливає по склянках залишки горілки. Ставить порожню пляшку на підлогу, мовчки виливає свою порцію в горлянку, забувши запросити мене. — Думаєш, чому я водяру глушу? Чому барбосом у дури-Фаньки служу, а не в кабінеті її рибками милуюся? Хоча й у Фаньки іскорка жевріє: малесенька, ледве помітна... Знаєш, чому?

— Чому? — слухняно питаю я, умощуючись зручніше.

На знайоме крісло.

П’ятий ряд, третє місце праворуч від проходу.

Блазнів ховають за огорожею

Акт І

Дія четверта

На авансцені, ближче до лівої куліси — стіл. Пляшки, склянки, тарілка із залишками їжі. У попільничці димлять недопалки, цівка диму піднімається до падуг і колосників. За столом двоє: Валерій Смоляков і хтось іще. Світло єдиного включеного прожектора падає так, що другого співрозмовника не розгледіти. Замість нього — безформна темна пляма. Можливо, це гра світлотіні, і другого співрозмовника немає зовсім. Решта простору затемнена. Замість декорацій — «чорний кабінет», немов для пантоміми. Поряд зі Смоляковим ледь видно контури загратованого вікна. Від протягу стукає кватирка. Тихо, поступово посилюючись, вступає музика: квартет віолончелістів «Apocaiyptica» грає композицію групи «Metallica» «The Unforgiven».

Валерій (звертаючись до темної плями). Чому?

Упізнати Валерія важко: обличчя його густо набілене, на щоці — темна сльоза.

У відповідь голос лунає відразу з усіх динаміків залу: малої виносної тургелі під стелею і двох великих колонок, що стоять обабіч бічних драбин, близько до першого ряду. Підключається «озвучення» на балконі оператора, навпроти сцени. Звук плаває, зміщуючись в різні боки.

Створюється враження, що відповідає приміщення театру.