Розділ «Ваш вихід, або блазнів ховають за огорожею»

— Яка погань! — бурмоче під ніс вахтер, похмурніючи. — Ти ба!.. Давно цю заразу не бачив, треба ж...

Раптово уявляю Глібича, такого ж старого як зараз, тільки у смугастому фартусі — біля підніжжя піраміди Хеопса. У розпал новобудови. Довкруги снують раби, але діду не до них. У руках він крутить дуже схожу кульку і бурчить по-давньоєгипетськи: «Давно цю заразу не бачив, треба ж...» Видіння спалахує і одразу зникає, я мимоволі трясу головою і, на превелику радість, втрачаю з поля зору прокляту кулю-в-кулі-в-кульці.

Прикурюю.

— Ще тримаєшся, красивий. Ще булькаєш. Але скоро наковтаєшся, — «заспокоює» старий, повертаючи зловісний скарб. — У спадок отримав?

Кмітливий цей Глібич. Міг би за сумісництвом у Шерлоки Холмси податися. На півставки.

— Погань цяцька. Гидота, — дід скупо цідить слова, а я слухаю його, немов оракула, прагнучи нічого не пропустити. — Гнилий фарт тобі випав, Валерію Яковичу. Мабуть, і гадки не мав, що від Скомороха отримуєш?

Залишається знизати плечима. Хто ж міг знати?! Зроду в аури-шмаури, причину-пристріт та інших енерговампірів не вірив. Дідусю, милий, ти-бо звідки про Скомороха винюхав?

Старий немов читає мої думки:

— Вір-не-вір, а ноги винось. Відмовитися треба було. Від спадку. Шкода, нотаріус про таке попереджати не зобов’язаний. Що ж тепер поробиш...

Сигаретний дим стає у горлі кляпом.

— Нотаріус?! Він що, знав?!

— Знав, звичайно. Що за цяцька — міг і не відати. Але що підрощена вона — знав напевно, інакше б Скоморох йому заповіт не довірив...

Старий мовчить, задумливо плямкаючи губами. Дивиться на низьку вибілену стелю. І нарешті твердо відрізає:

— Ні, не довірив би.

— Що ж він мене, паскуда, не попередив?!

— Сказав же: не зобов’язаний. Угамуйся, Валерію Яковичу. Бог Трійцю любить. Наливай по третій, та думатимемо, як твоїй біді зарадити. Тут без півлітри ніяк...

Ось з чим — з чим, а з останнім твердженням сперечатися гріх. Випили без тосту. Наче за упокій. Я пошукав очима виделку, не знайшов і поліз у банку з огірками рукою. Цікаво, де маленькі та міцненькі огірочки-корнішончики були за Радянської влади? За бугор всі поспіль емігрували? До буржуїв? Згадуєш зараз: самі трилітрові банки з о-от такими огірчиськами на полицях жовтіли. Звідки ж тепер ці взялися? Адже наші, не польські. Сиджу. Хрумкаю огірочком. Чекаю, аж Глібича думки мудрі відвідають. Позаяк у мене думок зовсім не залишилося. Зате настрій піднявся. Від горілки, природно. Такий відчайдушно-безтурботний кураж у собі відчуваю. Ось дістанемося до другої пляшки...

— Значитця, так, — старий прокинувся. Невже й справді що надумав? — Слухай мене уважно. Викинути цяцьку не пробуй — повернеться. Зламати — тим більше не намагайся. Це я тобі вже казав. Зрозумів?

Тупо киваю.

— Слухай далі, — старий кривиться від досади. Ніби немовля вчить не в повзунки ходити, а на горщик. — Якщо не встигнеш, багато крові на тебе ляже. Згадай моє слово. Безкарним будеш...