Розділ «Ваш вихід, або блазнів ховають за огорожею»

Дурниці...

15

Двері в комірчину, оббиті витертим дерматином, були поряд з будкою. Житло діда нічим не здивувало: ліжко з металевими бильцями, куций матрацик, ковдра в клітинку. Дзеркало в шафі тріснуло, поряд — стілець-інвалід, кульгавий столик з горою тарілок і двома склянками-«гранчаками». Вікно забране витими гратами, на підвіконні — попільничка з недопалками.

Запах застояного тютюну — міцного, дешевого — бив у ніздрі.

— Влаштовуйся, Валерію Яковичу. Я грудиночку наріжу... хлібчик...

Вахтер прудко накрив стіл. Звичним жестом, не без гусарської хвацькості, відкоркував першу пляшку. Хлюпнув у обидва гранчаки. Руки у діда при цьому ледь помітно тремтіли.

— Ну, за знайомство. Сартінаки Євграф Глібич. Щоб наша доля нас не цуралась!

— Грек, чи що, будете? А, Євграфе Глібичу? — цікавлюся я, підіймаючи гранчак.

Добре пішло, однак! Саме те, чого не вистачало. А дід і справді орел — відразу підтягся, помолодшав, по другій наливає! Посміхається:

— Куди нам, холостим! Від прадіда прізвище дісталося. От він справжнім греком був. А я... — вахтер якось невизначено ворушить пальцями і тягнеться до гранчака. Який темп узяв, однак! — За тебе, Валерію Яковичу. Йди, біда, темним лісом, дрібним бісом!

Ех, Глібич! Твої б слова — та Богу у вуха!

— Ну, тепер і тари-бари розвести можна, — вдоволено крякає дід, розкривши пачку сигарет. Підсовує ближче попільничку. — Покаж цяцьку, Валерію Яковичу. Не бійся, давай.

Звідкись я точно знаю, що кулька лежить у внутрішній кишені піджака. Правій. Костюми я ненавиджу люто, натерпівся від них, але до гадюки Єпифанії вирядився павичем: краватка, шпилька з камінчиком, нові черевики... Лізу за пазуху. В кишені немає нічого, крім запасних гудзиків в целофановому пакетику. Перевіряю кишеню за кишенею. Невже немає?

Дід з розумінням киває:

— Ховається, сучий викидень... Ти цикни на нього, він і знайдеться.

Погано розумію, як слід цикнути на спадок. Зсередини підступає сліпий, безпричинний сказ. Знущаєшся, сволота! Я ще головний! Зрозумів?!

Пальці відшукують різьблену кістку.

У правій внутрішній кишені піджака.

Вахтер зацікавлено, але без тіні усмішки (за це йому велике спасибі!) спостерігає за тим, що відбувається. Напевно, збоку я, доки порпався по кишенях, був схожий на повного психа. Або хворого на коросту. Простягаю руку. Старий обережно, ніби гранату, яка казна-скільки пролежала в землі й готова будь-якої миті вибухнути, бере мою кульку. Дивиться на просвіт. Крутить.

Дістаю сигарету й собі. Навпомацки, не дивлячись. Бо погляд намертво прикутий до кульки в пальцях Євграфа Глібича.