Розділ «Ваш вихід, або блазнів ховають за огорожею»

— Що видно?

Я все ще був злий, хоча встиг неабияк «спустити пару».

— Що треба, те й видно — охоче пояснив «старий орел». — У тебе, красивий, не пика, а афіша. Дивися тільки, цяцьку свою ламати не надумай. Молотком, наприклад. Інакше — все, гаплик. У саме серце перейде.

Чорт! Що за натяки?!

— Ану, ану, шановний! Я вас слухаю!

Ми з дідом допитливо вивчаємо один одного. Як борці перед сутичкою.

— Може, й послухаєш, — вахтер витягує з кишені картату хустку. Починає захоплено сякатися, першим відводить погляд. Втім, це радше прийом: оно, знову зиркнув у мій бік. — А я, може, і скажу. Тільки сухе слово горло дере. Метикуєш?

І губи облизав.

Ясна річ, куди ти хилиш, вертухай. Метикую. А з іншого боку — чом би й ні? Скажеш діло — добре. Не скажеш — хоч нап’юся.

Куди не кинь, прибуток.

— Я так розумію, «біленька» розмові дуже навіть сприяє? — цікавлюся в тон вахтеру. Мало що, раптом він перевагу «Портвейну» віддає? Проте з’ясовується, що вгадувати уміє не тільки «орел-в-кашкеті». Ми хоч і не ясновидці, ліцензії Мінохоронздоров’я не маємо, але теж дещо можемо.

— Сприяє, сприяє, — поспішає завірити дід. Сіпається кадик на худій, жилавій шиї: ніби ковтаючи. Раз, другий... Е-е-е, дідусю, та ти, виявляється, алкоголік. — Фанька скоро піде, їй в сауну на пів сьомої. У інших зачинено. А у мене комірка є, казенна. Все чин-чинарем.

— Ну, чекай. Скоро повернуся.

Ось і докотився ти, Валерію Яковичу. До дверної ручки. Зі сторожем-алканавтом готовий горілку жерти і одкровеннями закушувати. Прийшов Іван-Дурень до Баби-Яги, а вона йому й каже: є у мене на вахті Кощій Беззмінний...

— Дві пляшки «Холодного Яру». Так, півлітрові... Ні, не ці. Не квадратні. Виробництва «Косарі», круглі. Що ще? У вас ніби все. Адже хліб в іншому відділі?

Магазин виявився буквально за два кроки. Надавав повний асортимент для стражденних душ. А також шлунків. Окрім горілки, я узяв півкіло грудинки, буханець «Бородінського», банку маринованих огірків і пачку «Bond’а». Досить. Не банкет влаштовувати зібралися.

Вахтер чекав мене, марно прагнучи приховати шило в дупі. Аж підстрибував на посту.

— Пішла ваша Фанька?

— Пішла, пішла. Зараз, будку замкну... Заходь, Валерію Яковичу! Ось сюди...

Мене здивувало дивне звернення: на «ти» і водночас — по-батькові. Тільки потім зметикував, що не представлявся вахтеру. Дуже дивно. Втім, ні, якраз нічого дивного. У Єпифанії, мабуть, запитав, коли повз нього спускалася.