Розділ «Ваш вихід, або блазнів ховають за огорожею»

1-й циган. П-пусти... пусти-и-и!..

Валерій сміється і починає бити цигана ногами.

Один за одним гаснуть «пістолети». Залишається один: густо-червоний.

8

— Що? Що трапилося?

— Так циганва, м-мать їх... Хлопця одного на бабки підставити хотіли. Набігли, с-сарана: дай, погадаю! Позолоти ручку! А хлопець, блін, крутий...

— Так їм і треба! Хто б всю їхню породу...

— Та ви, товаришу сержанте, спізнились! Все, гаплик...

Я обернувся вже біля самого входу до метро. Рюкзак, підхоплений поспішно, немилосердно тягнув ліве плече. На мосту розходилися люди, Бурсацький узвіз виглядав тихим і ледачим, немов удав, який обжерся кроликами. На сходах Академії культури товстоногі студентки голосно обговорювали якусь «лярву-Свєтку». Ніхто не гнався за мною. Ніхто мене не переслідував. А мені як і раніше хотілося бігти.

На станції панувала прохолода.

Потяг прийшов відразу.

Вийшовши на Пушкінській, я узяв пиво у віконці кафе «Тайфун» і сів за крайній столик. Спокійно, Валеро. Спокійно. Найдивовижніше, що подібні умовляння були потрібні, як мертвому припарки. Як це не дивно, я був цілком спокійний. Тоді, скандаливши в їдальні з Наташкою, я взагалі не відзначив дивного надлому свідомості. Пройшло повз мене, не зачепивши; випало з пам’яті, ледве встигнувши туди упірнути. А зараз я пам’ятав все.

Сцену.

Прожектори.

Ретельно поставлений танець. Скільки ж на нього репетицій угробили?..

І себе пам’ятав. Не на сцені. Ні. У залі. П’ятий ряд, третє місце праворуч від проходу. Прем’єра, напевно — повний аншлаг, яблуку нема де впасти. Плечі сусідів, могутня, коротко стрижена потилиця попереду. Тітка-капельдинер притулилася збоку, на табуреті, під «аварійним виходом» — дивиться, затамувавши подих. І я дивлюся. І всі дивляться. А на сцені...

Ні, не я.

НЕ-Я, Той-Хто-На-сцені.

Пиво набубнявіло над краєм келиху. Хвацький картуз піни: набакир. Мамо моя рідна, твій син збожеволів! Двадцять хвилин тому я трохи не забив до смерті випадкового цигана... Я. Тихий, ба навіть боязкий. Муху не скривджу. Навіть донос жодного разу не написав. Навіть анонімки. Бився тільки в школі: двічі. Обидва рази невдало. Нудна, по п’яні сентиментальна людина, схильна до рефлексії та кухонних протестів, я бив людину ногами. На вулиці. На очах у натовпу... Роблю машинальний ковток: пиво гірчить, але загалом прийнятно. Не вірю, як говорив крутий братан Станіславській. Не вірю. Вся катавасія, що трапилася біля базару, згадувалася яскраво, гостро і штучно — як пам’ять про спектакль. Де все навмисно. Де Гамлети встають, Офелії розпускають плітки в убиральні, а Ромео, знявши повішену в першому акті рушницю, якщо і стріляє, то сигаретку у графа Паріса. Що згадувалося серйозно — я-глядач в темному залі. Зачаровано дивлюся на сцену, боячись перевести подих. Зараз там трапиться таке!., таке!., і спалахне катарсис, потрясіння, захоплення, руки обпалить оплесками, аплодисментами, овацією!..

У душі пивною піною, замість страху або збудження, осідало розчарування.