Розділ «Ваш вихід, або блазнів ховають за огорожею»

Прем’єра. Нудьгую в будці за пультом. Сцена — як на долоні, зал теж. Б’ю байдики: всього й роботи, що знімай з паузи, міняй гучність, мікшуй і знову вчасно на паузу став. Головне — не промахнутися. Мені їхній головний так і сказав перед початком: «Промахнешся — уб’ю». І про надзадачу нести почав. А я його на хрін послав. Уб’є він мене, Немирович драний, якщо я їхню бодягу напам’ять знаю! Плюс партитурка поруч, з ключовими репліками. Загалом, голий робот. І треба ж: у зубах давно нав’язло, на генералках вовком від нудьги вив — а захопився, як мала в першому ліжку.

Одна з найбільш вдалих сцен. Коли Франсуа у виконанні істерика Артема Тарасюка дістав усіх, і банда зібралася його різати. Рудобородий статист першим вихоплює ніж. Красиво — чорний плащ крилом злітає вгору, і з цього крила (руки не видно!) прямо у промені прожектора зблискує лезо. Рудобородий поволі йде на Артемка, крутить в пальцях ніж — на вигляд, страшний тесак, а може, і не тільки на вигляд, я їхнього режисера знаю, він же фанат, він пропустить... Тарасюк задкує до рампи. Зараз ватажок банди повинен схопити заздалегідь поставлену біля задника бочку і з ревом жбурнути її в братву. Тільки ватажок чомусь запізнюється. Артемка біля самої рампи, далі відступати нікуди. Ще крок, жест, мить — і ніж рудобородого увійде йому в груди. Ну ж!.. Суміш жаху і захоплення. Злітає похмуре крещендо «Чакони» Ганса Найзідлера, з «підписаною» ззаду грозою — рука машинально виводить гучність на максимум. Я там, в залі, зі всіма, я дивлюся, як вперше, я чекаю катарсису...

Краєм ока помічаю: почервонівши від натуги, ватажок на ар’єрсцені неймовірним зусиллям зриває над головою бочку. Юрко Литвин, колишній морський піхотинець, схожий зараз на Верещагіна з «Білого сонця пустелі». Ваше благародіє, гаспажа Удача... Навіщо пуп рвати, вона ж порожня?! Ревіння ватажка заглушає музику до бісової мами, лютні не чутно, «Чакона» здохла, сама гроза огризається хрипким громом. «Кореші», включно із рудобородим, розбігаються, як таргани від пантофлі. Перед рампою з гуркотом розлітається на тріски бочка, з неї — бісова сила піску... частина висипається в залу, на ноги першому ряду...

Овації. Зал аплодує. Я — теж, навіть не помітивши, коли встиг зняти звук і натиснути «паузу». Здорово! Але не полишає дивне відчуття, отруюючи катарсис. Так, театр. Так, п’єса. І, проте, важко позбутися думки: якби рудобородий все-таки зарізав Тарасюка — катарсис був би повним! А він міг, я нутром чую — міг би... Що за нісенітниці в голову лізуть?!

Після прем’єри з’ясувалося: вранці надміру завзятий пожежник насипав в бочку-реквізит купу свого протипожежного піску! Юрко Литвин, хапаючись то за спину, то за живіт, і лаючись, як цілий взвод морської піхоти, збирався натовкти пожежнику пику, але старанного не знайшов.

А відчуття неповноцінності катарсису я запам’ятав, напевно, на все життя.

— ...поклади ножик, — спокійно сказала Наташка. — Поріжешся.

Слухаю, мем.

І цей проклятий сусід з його машиною, змінив нарешті хвилю. Настройки радіо з півхвилини бурчали, обнюхуючи шкалу, поки з моря звуків не виплив Михайло Щербаков:

— ...Неужто разговоры тебя, брат, не пресытили,

Когда весь мир вокруг — актеры, а мы с тобой — простые зрители,

И кто-то там другой, над сценою, давно пропел мои слова дрожащие

О том, как я люблю тебя, бесценная, люблю тебя, дражайшая...

7

Благовіщенський собор — розумію.

Благовіщенський базар — не розумію. Ніколи не зрозумію. Тезки, ясна річ. І схожі: яскраві, наляписті. Наш собор, кажуть, на поганому місці збудовано. То з нього хрести валяться, то блискавка по куполу торохне. Ось і базар: штовханина, гамір, і ніяких тобі благих звісток, окрім нав’язлого в зубах: «Підходь-налітай!» Не люблю я їх.

Від поживи для духу до їдла для черева — п’ять хвилин навпростець.

— Скільки коштує кінза?

— Сорок копійок пучок.

— Давай. І петрушки...