Розділ «Ваш вихід, або блазнів ховають за огорожею»

Кіт цей газу витікати

Не дає...

Коли я йду, вчителі дякують. Вони завжди дякують. Мені здається, щиро. Просять заходити наступного року. А в завідуючої місцевою їдальнею можна купити дешево м’ясо і молочні продукти. Ще — ватрушки з сиром. В принципі, Управління газового господарства вимагає, щоб я освічував дітвору «покласово». Не більше тридцяти чоловік за раз, для кращої засвоюваності. Але тоді я з глузду з’їду остаточно. Слава окозамилюванню! — начальство «голубого чарівника» і директори шкіл закривають очі на те, що масовики-витівники іменують з вульгарною посмішкою «киданням палиць». Робиш один концерт, а в звіті ставиш п’ять паличок. Мовляв, п’ять класів обслужив. Чисто конкретно, не гуртом, а вроздріб. Зате платить Управління регулярно. Іноді здається, що так вони відмивають нарко-мільйони. Або відпрацьовують гранти фондів пропаганди сексуальних меншин.

Коли мене заберуть до психлікарні, я всіх психів навчу правильно відкривати вентиль.

Почувши вибух, знайте: це я.

...гість прийшов у середу. Увечері. Наташка поралася на кухні, гуркочучи сковорідками. Пахло коропом, смаженим у клярі. Ще пахло цибулею, нарізаною тоненькими кружальцями (розім’яти пальцями, щоб пустила сік), — олія, крапелька оцту, дрібка цукру, перець... І чвертка «Мисливської» в холодильнику. Я валявся на дивані з книжкою в руках, передчуваючи таїнства вечірньої кулінарії. Це теж давня звичка, пов’язана з ритмом роботи вільного художника — сніданок на бігу, обід галопом, і повноважна, з трьох страв, вечеря. Часто — пізно вночі. Ненавиджу тих, хто пропонує мені вечерю віддати ворогу. Немає у мене таких ворогів, окрім гадів-порадників.

Але і їм я вечері не віддам.

Дзвінок глухо бризнув треллю. «Лерко, відчини! — крикнула Наташка. — Це, напевно, Денис!..» Сунувши ноги в капці, я поплентався в коридор. Потай радіючи: син рідко приходив додому до вечері, частіше трамбував асфальт з однолітками. І за хвилину прокляв свої лінощі, через які так і не спромігся вставити вічко.

На майданчику топталися двоє громил. Шкіряні куртки, шарфи з мохера. (За нинішньої тепліні в такому «прикиді» упрієш на раз. Але нічого не вдієш — форма одягу зобов’язує!) У обох чорнявий їжачок починається над бровами і котиться назад, ховаючи вузенький рубіж лобів. Тупа дружелюбність поглядів. Шафа-Вася з Нижньої Гиївки у порівнянні з ними виглядав би дистрофіком. Хотілося мати помпову рушницю. З картеччю. Або бомбарду. Викочуєш на позицію і під бадьорий марш «Голубий чарівник-газ»...

— Ви до кого?

— Доброї днинки, Валерію Яковичу! — приємним баритоном долинуло із-за «солодкої парочки». — Я до вас. Можна?

Голіафи розсунулись, пропускаючи вперед крихітного, пристойно одягненого старенького. Дуже пристойно. Особливо мені сподобалася краватка. І капелюх. Мало хто здатний так вишукано піднести капелюх, прийшовши проти ночі в хату до незнайомої людини.

— Е-е-е... А, власне, з якого приводу?

Коли нервую, голос стає мерзотно-буркітливим.

— З приводу прикрого інциденту. Що мав місце минулої суботи, біля Благовіщенського базару.

— Ви... ви з міліції?

— Ви вражаєте мене, Валерію Якович. Я схожий на працівника органів? У цьому випадку я радше... м-м-м... представник винуватої сторони. Який має повноваження залагодити конфлікт. Втім, якщо ви бажаєте, ми можемо говорити тут, на майданчику.

На цигана він був схожий, як я — на Майю Плисецьку. Навіть менше.

Адвокат? Всім табором винаймали?!

— Н-ні... н-не треба. Заходьте...