Розділ «Ваш вихід, або блазнів ховають за огорожею»

Якби не пральний порошок, в житті б сюди не пішов. Хіба мало тихих базарів? — Сумський, наприклад. І до дому ближче. І пиво там у кнайпі холодне. Темне «Монастирське» навпіл зі світлим в один келих. Вобла... Немов відгомін захопленого мату: «У!., бла!..» І кишеню увесь час притримувати не треба. Зате тут порошок дешевший, м-мати його... Ще на старті сімейного буття підписав для дружини жартівливу грамоту. Зобов’язуюся, мовляв, те та се, міняти шкарпетки, крутити м’ясорубку, походи на базар — раз на тиждень. Наслідок наявності грубої фізичної сили і відсутності тачки. Оно на що жарт обернувся...

— В-ва, дарагой, який гранат! Ц-ц-ц! Щастя, не гранат!

— А поступитися?

— Слюшай, мущин, куди поступитися?! Навіщо поступитися! Вах! Образити хочеш?!

Ага, образиш його, вахаббіта. Гаразд, беру два добрячих щастя. Один лопнув, в тріщину криваво-соковитий м’якуш пре. Проштовхуюсь повз розсипи зелені, повз штабелі яєць. Повз жовтих курей, що безсоромно розсунули жирні стегна. Стегенця, тобто. Фламандський натюрморт пензля Ламме Гудзака. Ні, братики-сестрички, мені до виходу. Рюкзак на ходу зав’язав, застебнув, за спину кинув. Ненавиджу важке в руках носити. А на спині — люба річ.

В’ючна я тварина.

— К-куди преш?!

Куди треба, туди і пру. Ну, зачепили тебе пряжкою. Ну, змовч: буває, мовляв.

Ні, розпатякався.

Яблука-груші на прилавках раптом здалися восковими. З ум’ятинами від пальців неуважного бутафора. Петрушка з кропом — дрантя на дроті. Абхаз у кепці — погано загримований статист. Галас — фонограма, вся у склейках. У косих променях прожекторів танцює пил. Зворотній бік вистави. Показаний глядачеві, він зруйнує магію.

— ...дець! Оселедець! Малосолоний...

Іду за порошком. Найбільшу пачку візьму. Щоб надовго вистачило.

Коли, ощасливлений важким мішком «Бінго-Автомат», вибирався на міст — вороняча лапка вчепилася у рукав. Над головою вітер дер кігтями вивіску «Торгівельний майданчик». Рюкзак уперто сповзав на дупу: треба зняти, лямки підтягти. Додому хочу. Бурсацьким узвозом, в метро. Додому. А тут — лапка.

— Поворожити, абрикосовий? Всю правду скажу, на минуле, на майбутнє, на любов, на успіх...

Ось це «абрикосовий» мене доконало.

Молода циганка труснула квітчастим поліном, яке спало у неї на руках. Поліно заходилося було зі сну пронизливим криком — і замовкло. Зацмокало, засопіло... Не захотіло допомагати мамі крутити товстого фраєра. Чи у циганів не фраєр? Шкода, запитати немає в кого: я з історії трудових ромале тільки «Повернення Будулая» вивчив. З молдаванином Міхаєм Волонтіром у головній позитивній ролі.

— Ай, абрикосовий, Катя все знає, все ска...

Уперше побачив, як циганки бліднуть. Щоки попелом засипало. Лоб — у синяву. Під лівим оком жилка ударила пульсом. Ледве дитину в річку не жбурнула. І бочком, бочком від мене.

Дивний кураж запалив серце. Ніби недопалок — мішковину декорацій.

— Стій! Стій, кажу! Ворожити будемо!