Розділ «Маргарита Хемлін Дізнавач»

Люба дивилася на нас із-за тину. З-під руки. Як прийнято в гарних, душевних кінофільмах.

За обідом Люба розповіла, що діти збирають волошки, щоб насушити їх і робити відвар. Для Петра. Микола Іванович порадив.

Ганнуся підтвердила:

— Ага. Якщо волошками очі мити, вони краще бачать. А якщо очей зовсім немає, як у дядька Петра, то треба мити те місце, де вони були, і вони знов виростуть.

Ганнуся добре говорила українською, не те що в Чернігові. Але я відповів їй по-російськи, щоб не забувала мову, з якою їй належало йти у велике життя:

— Слухайтеся маму і Миколу Івановича. Вони вам добра хочуть. Слухайтеся і допомагайте. І їм, і всім слабким і немічним. Ви допоможете — і вам допоможуть. І між собою не сваріться. Ви рідні братик і сестричка. Саме рідні. А рідна сім’я — понад усе.

Діти кивали і їли.

Ось чого треба вчити дітей. А не про волошки. Не виростуть очі, якщо їх вибили. А діти сподіваються. І як їм Діденко в очі подивиться?

Добре йому. Він, може, скоро помре. І не подивиться. І на жодні запитання відповідати не доведеться.

Зібрався швидко. Подарував Діденко плащ-намет. Відзвітуюся як-небудь на роботі за втрату казенного майна. Випрошу б/у натомість.

Діденко тут же приміряв на зріст обновку. Виявилося — довжина підкачала. Завелика. Йти не дає.

Люба запропонувала відрізати і підрубати.

І додала радісно:

— От кому-кому, а Петру одежина якраз. Він ночами вештається по селу, а в такій халабуді йому і дощ, і сніг тільки на здоров’я.

Я висловився, що не проти.

— Нехай Петру.

Діденко підтримав Любоччине починання.

Мені стало неприємно. Я подумки дорікнув себе за хвилинний порив, у результаті якого плащ-намет дістався сліпій і чужій людині.

Залишалося три відпускних дні. Включаючи неділю — чотири.

Подальший план у мене виробився наступний.