Розділ «Маргарита Хемлін Дізнавач»

Ясно, Лаєвська — головна. Але в неї — який інтерес?

Про заразу Люба сказала, що вона сама й домалювала, на довколишніх фактах і розмовах сусідок. А в чистому вигляді — пшик.

Люба так і вимовила: «Пшик».

Слово було не її. Від Лаєвської.

Вона мені його одного разу лагідненько прошипіла:

— А ви не знаєте, шановний Михайле Івановичу, як це буває? Був чоловік і нема. І совісті немає. Ніякої — ні його, ні когось іншого. Один пшик залишився. І навіть пшик минув.

Почув я від неї це слівце, коли вона у мене на допиті з приводу Горобчик крутилася туди-сюди. «Не пам’ятаю, не бачила, не знаю, незручно такі речі казати вголос. Совість замучить такі розмови з чоловіком наодинці вести».

Я на неї суворо гримнув, що йдеться про смерть людини. Про неї має залишитися хоч добра пам’ять. І що я їй не чоловік. А слідчий, співробітник органів радянської міліції. Чи вона не знає, що справедливість має обов’язково перемогти? З совістю чи без совісті.

І з таким смаком вона це «пшик» вимовила своїми нафарбованими губами, що я досі пам’ятаю і жахаюсь.

Третій пункт фактично залишився без відповіді.

На прямий натяк, чи не виникло у Люби почуття до Петра, хоч він і каліка, і сліпий, і так далі, Люба знизала плечима і дорікнула мені щодо нерозуміння жіночого характеру. Жіночому характеру потрібна турбота про слабшого. Особливо ж калічного. Діденко й Петро у неї, як діти під опікою. Нарівні з рідними: Ганнусею і Йосенькою.

Я запевнив Любу, що розумію її стан. Але щоб вона не перепрацьовувала і пам’ятала: вона не наймичка у Діденка. А то люди сядуть на голову і ноги звісять. А ти їм брудні нігті відрізай.

Люба погодилася з моїми доводами.

Вирішили, що вона залишиться в селі до осені і не допустить нічого поганого ні з якого боку.

Проспався Діденко. Похмелився кислим молоком. Запитав, коли їду.

Я відповів, що затримуватися не збираюся. Переконався, що тут атмосфера здорова, поїду не сьогодні-завтра.

Про вчорашній свій виступ Діденко не заїкався. І я не нагадав. Натомість поцікавився, чи зберігся лист Зуселя.

Микола Іванович легко віддав його мені просто в руки.

У листі відразу мовилося, що писати по-російськи Зуселю важко і за нього пише інша людина. Зусель питався про мене. Буквально: чи не був я помічений у чомусь негарному проти радянської влади, чи, може, мої батьки у чомусь винні з цього боку, чи не розкуркулені. Чи не знайомий Діденко з ким-небудь, хто знає мене по Харкову або фронту. Зусель стверджував, що відомості необхідні одному знайомому, який хоче віддячити мені за важливу справу, але сам обіймає високу посаду і бажає з’ясувати, чи все в біографії у мене на місці. Щоб самому не потрапити в непотрібне положення за погане знайомство.

Дурня, непропорційна жодному тверезому глузду. Такі питання довіряти пошті!