Розділ «Маргарита Хемлін Дізнавач»

І стало мені так марудно на душі і всюди всередині… Ганятися за бабою — на вокзал, у річпорт. І знову слухати її брехні.

Ні.

Пішов у свою порожню хату. По дорозі купив пляшку горілки.

Удома відкоркував. Але не пив. Заткнув газетною затичкою. Довго сидів на балконі, дивився вдалину.

Дуже муляла тривога і любов щодо моїх рідних — Любочки, Ганнусі і так само Йоськи.

Тим не менш, незважаючи на втому і душевні навантаження, у мене поступово вималювалася нова версія смерті Горобчик Лілії Соломонівни.

Мойсеєнко зі своєю удаваною любов’ю відступив далеко з першого плану.

Підозріло поводилися: по-перше, Поліна Львівна Лаєвська: по-друге, сестра покійної — Єва Соломонівна Горобчик.

Що ж до Євки, то тут зрозуміло. Хата у спадок. Та інший — батьківський — в Острі. З покійною ділитися не треба. Все захапала сама.

А Лаєвська який має гешефт від смерті своєї найкращої подружки?

На перший погляд — ніякого гешефту й користі. У грошовому і фінансовому вираженні. А особисто для душі? Може, Лілія Лаєвській дорогу перейшла з чоловічого боку? Або навпаки. Поліна у Лілії відбила нареченого. За віком вони незрівнянні. Лілія значно молодша і привабливіша. Але чого не буває. Недарма Пушкін писав у віршованій формі: коханню всі віки підвладні.

Я картав себе останніми словами. Давно було треба з усією серйозністю промацати Лаєвську. І Євку. Але сталося стільки зайвого! Євсей Гутін, Йоська, решта іншого. Про сім’ю не буду. Тим більш — справу закрито.

А вона відкритою виявилася. І з неї протяг дме просто на мою голову. Дихати не дає.

Якби Мойсеєнко залишився живий. Їх би трьох — Лаєвську, Євку, артиста нещасного — зліпити докупи — тоді б заговорили одночасно. Навіть один поперед одного. Але немає Мойсеєнка. Нічого він не розповість тепер. Отже, як нас учили старші товариші, треба по шовчиках промацати тих, хто поки що живий. Мертвих не піднімеш.

А може, знайдеться ниточка і до Євсея. Відчувалося, потягнеться обов’язково. Аж руки різало. Недаремно Лаєвська невтомно до будь-якого натяку прив’язувала Гутіна.

Назавтра від самого ранку робочого часу в райвідділі я зіткнувся з Хробаком.

Привітався.

Він не відповів. Твердо йшов до дверей у кінці коридора — до начальника.

Я затримався. Простежив невимушеним поглядом у спину Хробака.

Він сміливо відчинив двері, пролунав голос секретарки-друкарки з привітаннями як знайомому і шановному відвідувачу. Побігла доповідати.