Розділ «Маргарита Хемлін Дізнавач»

— Де старі ножі, які залишилися від вашої сестри громадянки Лілії Горобчик?

Єва вся зашарілася. Плечі у неї випирали з шлейок сарафана, то й вони вкрилися плямами. Не кажучи про обличчя і таке інше.

— Які ножі? За життя Лілі були старі ножі, гарні, але старі. Я сюди приїхала, жодного з тих ножів не знайшла. Ми з Малкою спеціально здивувалися, навіщо міліції всі путящі ножі забирати. Ні, точно заявляю, путніх ножів не було. Так, огризки всілякі. Іржаві, поламані, маленькі — картоплю чистити. Я нові гарні купила. На базарі. Приїхала сюди і купила. Запитайте у Малки. Вона хвалилася собі під ніс, що буде у нас кошер, а не як у хвойди Лільки.

Я уточнив:

— Малка називала покійну постраждалу хвойдою? Чому така грубість?

Єва знизала плечима:

— Вона її дуже недолюблювала. З дитинства. А хвойда — то в Малки всі хвойди, хто без весілля це саме. Тим більш наліво й направо.

Нівроку. Гарні натяки з боку рідної сестрички.

Хробак наблизився до мене і взяв за плече.

А я собі сиджу любесенько.

Каже:

— Більше немає запитань?

Я повільно підвівся. І руку його скинув тільки після того, як підвівся на весь свій зріст — а так притримував своїми двома пальцями долоню. Я вищий на цілу голову. Ось коли моя голова стала вища за його, я хробакову долоньку ввічливо й скинув.

— Ви, громадянине Хробак, руки не розпускайте. Вам руки ще знадобляться. Не зайві. А запитань більше на сьогоднішню хвилину у мене до громадянки Єви Горобчик немає. А якщо будуть — я її у відділення міліції викличу. Повісткою. Як усіх радянських громадян. До скорого побачення.

Вони мене проводили мовчанкою. Немов почесний караул.

Я йшов і насвистував. І враз затнувся на видиху-вдиху: іржавим ножем з води, який майже рік лежав на дні, в мулі, рукавичку гіпюрову не розріжеш рівненько. Та й ніяк не розріжеш. Подерти клаптиками — можна. І то якщо зачепити і тягти. А розрізати по лінієчці — нізащо.

Тут жадібність Поліну зрадила. По лінієчці потім і зашити непомітно можна. По ниточці. А якщо шматки — не зашиєш. Хоч убийся. Наочності вона хотіла. Саме наочність її й зрадила. Палицю вона перегнула, ось чого вона припустилася. Перегнула.

Я не гаяв жодної хвилини і рушив до Поліни.

Від її хвіртки саме йшла жінка. Солідна. Замовниця. Вгадала мій напрямок і розповіла, що Поліна Львівна щойно з валізою поїхала. В гості до родичів. Великим маршрутом. У Київ, потім ще кудись. Замовниця сама їй допомагала речі винести надвір. А тут уже її, між іншим, таксі підхопило. «Вже на вокзалі, напевно, речі в потяг заносить».

Я подивився на годинник. Ніякого потягу на Київ у цей час не було. І навіщо нормальній людині потяг? Автобусом або на пароплаві «Крупська» по Десні. Вони частіше ходять. І приємніше.