Розділ «Маргарита Хемлін Дізнавач»

Євка закопилила губи.

— Мене по батькові Соломонівна. Як Лілю, між іншим.

— Та нехай, яка різниця. Вибачаюся. У воду кинув ніж злочинець. А може, зовсім сторонній. Це якщо взагалі мова про той ніж, який треба. Ну, припустимо: перехожий знайшов, наприклад, на вулиці, ніж, а там кров, він злякався й у воду кинув. Буває. Що ви посміхаєтеся? От якби хтось бачив сам факт убивства, причому саме тієї хвилини, коли вашу сестру кололи, і вона впала, і хто її вбивав, і що саме цим ножем — тоді інша річ. А поки — ну, ножик, ну, припустимо, саме знаряддя вбивства. Але він же з води. Слідів на ньому нема. Відбитків. Кров, якщо вона й була, змило до біса. Так?

Єва кивала.

— А якщо так, користі мало. Тарас Хробак знайшов ножа? Поліна казала. Може, вигадала?

Єва напустила на обличчя задуму.

У хаті тиша. Тільки годинник цокає.

Я для розрядки кажу:

— Годинник добре ходить? Точно?

— Добре. А я по годинах не живу. Я за будильником живу. Задзвенить — живу. Як з ранку заживу — так і далі.

Обличчя в неї стало сумне.

— То що, Єво Соломонівно, громадянко Горобчик, коли ніж знайшли? Чи у хлопчика запитати?

Я й батька його знаю особисто. А Поліна натякнула, що ви Сергія Миколайовича теж особисто знаєте?

Єва здригнулася. Ніби будильник продзвенів.

— Знаю. А що? Він удівець. І я вільна від усього.

— Вільна — не вільна, не людині самій вирішувати. Коли ніж знайшли?

— У середині квітня. Точно числа не пам’ятаю. Сонячно було. Пам’ятаю. Хлопчаки там гралися. Палицями колупали землю на березі. Поліна Львівна злякалася, щоб хтось із них не впав у річку. Слизько. Багнюка. Ми підійшли ближче. Поліна зробила їм попередження. Вони трохи відбігли у нашому напрямку, де остання паля мосту. Куди сміття звалюють. Поліна до них спустилася, щось казала, про небезпеку пояснювала. Тут Тарасик ніж і знайшов.

— А Поліна?

— А Поліна мені нагору гукнула: «Дивись, ніж, як у Лілечки».

— Невже відразу впізнала? Він у багнюці, іржавий до того ж, напевно?