Розділ «Маргарита Хемлін Дізнавач»

— Що ви вишикувалися в ряд, сідайте. Сидячих місць вистачає. Сідайте, Довиде Срулевичу. І ви, товариші, теж займайте місця.

Ніхто не зрушив з місця.

Довид почав:

— Я тут на правах найближчого кровного родича. Я — дід Йосипа. Ви, Михайле Івановичу, користуючись частково своїм службовим становищем, почасти моїм тяжким станом у зв’язку з трагічною загибеллю мого зятя і хворобою моєї рідної дочки Белли, привласнили собі мого рідного онука Гутіна Йосипа. І тепер замість того, щоб його лікувати, як усіх радянських дітей, замкнули його в хаті Лаєвської Поліни Львівни. Я на вас буду скаржитися і вимагати назад свого онука.

Я вислухав виступ Басіна. Чистісінька маячня. Згідно покивав, рукою погладив скатертину плетену. Пройшовся кілька разів пальцем навколо візерунка.

Кажу:

— Ще щось хочете додати, Довиде Срулевичу?

Басін мовчав.

— Тоді наступний. Хто наступний? Може, ви, громадянине Табачнику?

Зусель мовчав. Переступав з ноги на ногу, ворушив губами, але до себе, не назовні.

— Добре, наступний. Громадянка Горобчик? У вас що?

Єва мовчала. Дивилася мені просто в очі без думок, без виразу.

— Тоді залишаєтеся ви, громадянко Цвинтар, здається?

Але Малка теж мовчала, руки під фартухом на животі склала і мовчить, як колода. Хитається, а мовчить.

Я розлютився.

— Та сідайте ви, цирк тут улаштовуєте! Просто клоуни-акробати. Ану сісти! Всім сісти!

Так гаркнув — аж луна відбилася від самої стелі.

Заплакав Йосип. Вискочила Поліна з шитвом у руках.

Розсілися хто де. Але довкола мене утворили порожнечу. Як навмисне. За столом я сам.

Євка — підвіконня підперла задом, за моєю спиною. Зусель — у мене перед обличчям, на табуреті біля грубки. Довид — поруч із ним на маленькому ослінчику.