Розділ «Маргарита Хемлін Дізнавач»

Малка пробелькотіла:

— Ой, мені погано. Я трошки приляжу. — І згорнулася на тапчані.

Поліна пішла до хлопчика. Нічим свого подиву та іншого не виявила. Тільки глянула, як усі вгамувалися. Задоволена, кивнула мені, і попливла.

— А щоб нікому не було погано, не треба піднімати ґвалту. Чого ви сюди приперлися? Якщо через те, про що казав Довид, то це дурня несусвітня. Їдьте, звідки приїхали. Якщо ще щось, викладайте. Але часу у мене нема, щоб з вами балакати. У мене час — робочий. Службовий. Ну?

Тоді заговорила Єва. Я спеціально на її голос не повернувся всім тулубом, а тільки трохи налаштувався вухом.

— Довид спочатку до вас додому пішов, а там Люба йому сказала, що хлопчик тут. Він — сюди. Тут Поліна Львівна. Вона мене відправила вам телефонувати.

Мені вже уривався терпець:

— Зрозуміло. Нащо тут уся мішпуха?[4] Ну, Довид — гаразд. Хоч і маячня. А Табачник? А ви з Малкою? Ви що, обов’язково хороводом ходите? По-одному, як люди, рухатися не здатні?

Довид каже:

— Ми за своїм прийшли.

Я загорлав, незважаючи на обставини:

— Хто це «ми»? Ви назвіть поіменно, Довиде Срулевичу, хто це «ми»! Поіменно! У нас колективні скарги не приймаються.

Довид назвав. Причому загинав пальці по ходу:

— Я — раз. Зусель — два. За дорученням Белки. Від її, значить, імені. Уповноважені. Це три.

Я розвернувся до Євки:

— А ви, Єво, входите у подальший обрахунок, чи як?

Єва каже:

— Ні. Я — проти. І за Малку відповім. Вона теж проти.

Я підвівся і підійшов до Малки. Вона робила вигляд, що спить. Я торкнув її за плече — ввічливо.

— Малко, ви за чи проти?