Розділ «Маргарита Хемлін Дізнавач»

Коли твердо востаннє прямував до Лільки, по вулиці Куличика, яка впиралася просто в Цеткін, з іншого боку, мені назустріч рухався Мойсеєнко в дуже нетверезому стані. Жував великий окраєць. Відколупував скоринку, як малий хлопчик. Зрозуміло, йшов він від Лільки.

Я бачив його в театрі у виставі «Шельменко-денщик» і з глузливих розповідей Лільки знав, що вона має з ним близьке знайомство як з артистом.

Ліля валялася на канапі. Сказала, що тільки-но забрався геть Роман. З’явився голодний, попросив їсти. Лілька принципово відмовилася підводитися. Він відкраяв півбуханки і пішов.

Подивився на стіл: лежало півбуханки житнього і зверху — ніж у налиплих крихтах.

У мене в голові промайнула шалена думка, про здійснення якої я заздалегідь не думав і не мріяв.

Уточнив:

— Сам хліб шматував? П’яний з ножем — мало що йому б ударило. А раптом він не хліб порізав, а щось інше. Не боїшся?

Лілька байдуже відповіла:

— Не боюся. Буду я ще всяким п’яницям хліб різати. А якби й порізав мене — то й слава Богу. Тільки щоб на смерть.

Цієї миті я зрозумів — зараз або ніколи.

Лілька підвелась на лікті й запитала:

— Що мені зробити, щоб ти сюди не ходив? Може, вмерти? І сама мучусь, і тебе мучу.

Я відповів, що думав:

— Померти, Лілько. Мені не можна. У мене дружина, донька. А ти сама. Тобі все одно жити не треба. Ти сама товчеш до посиніння.

Вона підвелась, скинула нічну сорочку, вдягла крепдешинову сукню в горошок, причесалась.

Потім згадала, що не вмилася. Ополоснула обличчя під рукомийником у коридорчику.

Сказала:

— Ходімо. Не треба в хаті. Людям тут жити.

Я обернув рукоятку ножа папірцем — відірвав від газети шматок.

Лілька не бачила.