Розділ «Маргарита Хемлін Дізнавач»

Я підводився і йшов.

Вона лежала, ніби мене й не було. Ні приходу, ні відходу.

Але жодного разу за весь час Любочку я в очі не зустрів.

Ми розписалися з нею, як і планувалося спочатку. До Лілі. Я не міг змінити обіцянку. Люба перебувала в Чернігові зовсім сама. Нікого з рідних у неї в результаті війни не залишилося. Знімала куток у халупі біля базару. Господар — п’яниця, господиня йому у всьому підспівувала і навіть експлуатувала Любочку на всі сто. Люба і прала на них, і готувала.

Від мене вона отримала все, не кажучи про теперішню квартиру. Таким чином я Любочку буквально врятував. Вона б зі своїм здоров’ям довго не протягнула у наймичках.

Поводився з Любочкою дбайливо. Вона була для мене всім світлом у віконці.

Одного разу висловила:

— Ми з тобою — сироти. Тому ніколи одне одного не кинемо. У нас справжнє кохання до смерті.

Я відразу хотів заперечити, що сирота вона, а я не сирота. Але змовчав, бо зрозумів: вона набагато молодша за мене і ще пам’ятає своїх батьків як живих. А я вже пам’ятаю і усвідомлюю їх тільки як мертвих. Тому що мій вік перетравив їх не дуже давню смерть. Не я особисто, а вік.

Пояснювати Любі різницю не став. Щоб не турбувати її думками.

З Лількою — інакше.

Вона була старша за мене. Я не цікавився, наскільки.

Одного разу вона запитала:

— Скільки років ти мені даси на вигляд?

Я засумнівався.

Чесно сказав:

— Не знаю. Не вмію визначати у жінок.

Ліля погладила себе по шиї — спереду, і засміялася:

— У мене шия гарна. І руки. Молоді. Сама дивуюся. На місці я застрягла за віком, чи що? Раптом мене вже нема, а я думаю, що є?

І обхопила своїми руками шию, ніби зібралася задушиться.