Розділ «Маргарита Хемлін Дізнавач»

Відчула на дотик:

— Льодяники?

— Льодяники.

Любочка швидко висмикнула один і захрумтіла.

Я запитав з тривогою:

— Солодкий хоч?

— Солодкий!

Люба втекла з льодяником за щокою. Я дивився їй у спину й уявляв, як льодяник крутиться в неї під язиком, як льодяник натикається на зуби і цукрові крихти тануть у роті.

Треба було дочекатися наступного дня.

Треба було негайно йти до себе. Але я не пішов.

Я ходив навколо пам’ятника товаришу Сталіну, у світлі ліхтарів, кружляв і кружляв. Аж у голові затьмарилося. Дехто з тих, що гуляли, дивлячись на мою міліцейську форму, вважали, що я виконую свій обов’язок на посаді і зверталися з різними питаннями. Де ковзанка? До скількох працює? Чи дають напрокат ковзани? Чи закривають парк на ніч?

Я відповідав радісно, чим приносив користь людям.

І ось до мене підійшла та сама жінка. З базару. Руда. Я розгледів її обличчя під ліхтарем.

Вона з осудом сказала:

— Товаришу міліціонер! Я за вами давно спостерігаю. Що ви тупцяєте? Ви б зайшли вглиб, де освітлення немає. А то ви тут гуляєте, а людям страшно в темряві.

Я зібрався щось відповісти на зразок жарту.

Але тут вона мене впізнала.

— Це ви?

— Я. Ні на якій посаді я тут не перебуваю. Гуляю. А якщо вам небезпечно йти в темряву, я вас на знак подяки можу провести.

Вона знову засміялася.