Розділ «Маргарита Хемлін Дізнавач»

— Я не за себе боюся. Мене проводжати не треба. А якщо ви гуляєте, то по колу ходити не треба. Збоку смішно.

— А ви гуляєте чи проходите повз?

— Повз. Йду від подруги. Додому. Я на Клари Цеткін мешкаю. Ось там темрява — то вже темрява! Ні однісінького ліхтарика. Ось там страшно, то вже страшно!

— Провести?

— Ну, проведіть. Розімнетеся. В чоботях замерзли?

Зізнався, що встиг уже змерзнути. І шинель наскрізь промерзла.

Клари Цеткін — поряд. Метрів триста.

Без слів ми пройшли шлях.

Без слів зайшли в будинок.

Без слів далі все сталося.

Досі не розумію, як у Лілі Горобчик вистачило безсовісності відразу зі мною і цілуватися, і так далі. Я що? Я чоловік. А вона все-таки жінка. Має бути скромною, гордою.

Ліля була не горда. Вона відразу себе так поставила, що у нас особливі стосунки. Про кохання не говорила. Я таких не бачив. Хоч з дівчатами мав справу.

Мені, звичайно, доводилося чути, що є дуже пристрасні жінки. Але сам я їх не зустрічав у своєму досвіді.

І ось Ліля.

Вона мене всього брала. А я здуру віддавав і віддавав, до останньої краплі, наче на майбутнє мені нічого не знадобиться.

Ми бачилися спочатку дуже часто. І кожного разу я казав собі і їй: «Більш не прийду».

Особливо засмучувало мене, що будинок Лілі містився за три хвилини ходи від госпіталю. Небезпека зустріти Любочку висіла над моєю головою щохвилини.

Будьмо відверті, завжди можна придумати, чому я опинився поруч. Ну раз, ну два. А якщо і три, і чотири? І мій вираз обличчя і загальний стан? Я не вигадник. У мене і совість, і все інше.

Якби Ліля взяла моду мене проводжати, як часто вигадують собі жінки: до повороту, до наступного ліхтаря і так далі, я б не зміг відмовити.

Але Ліля й не поривалася.