Розділ «Маргарита Хемлін Дізнавач»

З Белкою я впорався. Поклав її обличчям у траву. Затихла. Заплющила очі. Я її погойдав за плечі, як маленьку. Начебто заснула.

Крізь її сон запитав:

— Белочко, скажи мені, сонечко, ти на Лаєвську не ображаєшся? Вона ж із твоїм Євсеєм щось мала. Я знаю. І ти ж знаєш?

Белка очі не розплющила. Випустила бульбашку з губ.

Потім виштовхнула по літерах:

— 3-н-а-ю.

І так глибоко заснула, що ані трясіння мого не відчувала, ані гучних слів на її адресу.

Белка дала мені наводку.

Знову Лаєвська.

Але йти до Поліни ще не час.

Треба в Остер.

В Острі, в хаті Довида я застав Сіму Захарівну і Суньку.

Сіма щось варганила в грубці, Сунька читав уголос книжку — Вовка і Гришко слухали.

Для зав’язки я запитав з порога:

— Що читаємо, покоління?

Сунька озирнувся і чітко відповів:

— Гайдара читаємо. Чук і Гек. «Долю барабанщика» прочитали, «Тимур і його команда». Ще низку творів. На противагу мракобіссям, що Зусель їм у голови утовкмачував.

Я похвалив. Гарний письменник, до того ж військова людина, загинув на фронтах війни.

— Подобається, пацани? — Вовка і Гришко кинулися до мене, обійняли за живіт. Мукають — вітають, як телята.

Я узяв обох на кожну руку. Важкі. Ростуть.