Розділ «Маргарита Хемлін Дізнавач»

У свою чергу запитав про Йоську. Я запевнив, що з ним усе дуже добре. Хлопчик цілком здоровий, розвивається правильно, у даний час перебуває з Любочкою на відпочинку.

Довид спинився, уперся очима в землю, сказав:

— Не віддаси назад?

— Не віддам.

— Остаточно?

— Остаточно.

Довид без переходу сказав далі:

— Тебе Малка за копійки мордувала. Зусель сказав, де гроші закопав. Треба піти — відкопати. Тобі віддам. Ти державна особа, використаєш за законом.

— Що за копійки? Звідки у Зуселя?

Довид відмахнувся.

На цвинтарі біля могили Малки стояв Зусель. У червоному залізничному кашкеті, щоправда, з виколупаною кокардою, але загалом непоношеному. Займався своєю звичною справою — молився. З-під кашкета набакир чорніла ярмулка.

Я штовхнув у бік Довида:

— Ну, Зусель фраєр! А я думав, старий картуз тільки з головою у нього зніметься!

Довид показав на Малчине постійне місце спочинку:

— Вона купила. У неї кофта залишалася, ще до війни, поміняла. Зусель, як його Євка з Чернігова притягла, хапався за порожню голову і дуже кричав, щоб закрили. Тож Малка й принесла йому. Дуже він полюбив. Перші слова його, коли знову заговорив: «Мене Малка закрила».

Довид присів на лавочку. Захитався, як Зусель, повторював за ним слова.

Ну що. Зусель на мене нуль уваги. Глипнув немов на незнайомого. Навіть слова не перервав.

Я запитав Довида:

— Лавку хто робив?

Довид відповів без затримки: