Розділ «Павло Бондаренко Тінь Люцифера»

— Судно?

— Ні, і не літак.

— Ну, на щось же це схоже? Чи, може, інопланетяни прилетіли? — роздратовано прогарчав командир. — Я не знаю. Схоже на грозовий фронт, електрики в тій штуці — хоч відбавляй. — То на біса мене будити через грозу? Не перший день служиш, упораєшся. Зінченко відчув, як у нього запалахкотіли вуха, й скоса зиркнув на матросів, наче вони могли чути капітана. — Вікторе Миколайовичу… Яка ж це гроза, коли у неї фронт лише метрів сто.

На іншому кінці помовчали. Потім почулося стримане позіхання.

— Добре, зараз прийду. Далеко воно?

— П’ять кабельтових.

— Угу.

Зінченко поклав слухавку й повернувся до приладів. Ціль йшла трохи мористіше від сторожовика і повільно наближалася до берега. Судячи з усього, незабаром її шлях та курс корабля повинні були перетнутися.

Лейтенант визирнув у ілюмінатор. Нічого.

Хвилин за п’ять до рубки піднявся капітан. Лейтенант задоволено відзначив про себе, що начальник не витрачав час навіть на вмивання. Отже, визнав ситуацію якщо й не загрозливою, то принаймні досить непевною. — Ось… — Зінченко кивнув на екран. — Спочатку воно було за п’ять кабельтових, а тепер наблизилося на чотири. Іде майже паралельним курсом, швидкість вісім — десять вузлів.

— Бачу, — процідив капітан-лейтенант, — бачу…

Несподівано ожила рація. Крізь тріск електричних розрядів було чути слабкий, наче обгорнутий ватою голос, який наполегливо повторював:

— «Прибій-18», «Прибій-18», відповідай «Бескиду». Командир підняв слухавку.

— На зв’язку «Прибій-18».

— Що там у вас…

Новий, ще сильніший шум перешкод заглушив закінчення фрази. Потім перешкоди послабшали, і Зінченко почув останні слова:

— …дозріла відмітка.

— Розбираємося, — коротко відповів командир. — Будьте на зв’язку.

— Що за перешкоди, «Прибій-18»? Вас погано приймаємо, на…

Капітан-лейтенант поморщився від суцільної тріскотні, якою вибухнув ефір, і збавив гучність.