Розділ «Павло Бондаренко Тінь Люцифера»

Тінь Люцифера

Зінченко відчув, як стислося і раптом упало кудись вниз серце, застукало швидко-швидко, вхолосту…

Та це ж… це ж страх!

Він відчув, як несподіваний підсвідомий страх скував тіло, посилюючись із кожною миттю, наче ЦЕ живило його. Спочатку воно йшло досить високо, потім плавно, ледь помітно ковзнуло вниз, наче сторожовик притягував його магнітом. Сорок метрів… Тридцять… Воно наближалося, а погляд і далі не міг сфокусуватися на ньому. Обриси незнайомця ховалися за розмитою імлою, на яку ЦЕ перетворювало нічний морок. Думки плуталися, і Зінченко із жахом зрозумів, що з кожною миттю їх стає дедалі менше, натомість вливається страх, тваринний страх, який випірнув звідкись із ночі, можливо, навіть із цієї сяючої мли. Ось він уже клубочиться в горлі, примусивши його пискнути надривно й жалібно.

У ЦЬОМУ не було нічого такого, що свідчило б про загрозу. Навпаки, тепле м’яке світло, що спускалося до людей, заспокоювало, навіть заколисувало, але вони знали, що це обман. Не змовляючись, обидва кинулися назад до рубки, наче сподівалися, що тонка перетинка зі скла й сталі захистить їх від жаху, який насувався з чорного неба. Зінченко послизнувся, впав, встигнувши зауважити, як командир ховається за дверима, залишаючи його сам на сам зі страхом. Сергій чув, як у спину дихає щось крижане, чорне… Хотілося забитися кудись у куток і сидіти тихо-тихо… Коли він, наче загнана тварина, рачки всунувся в рубку, капітан із блідим перекошеним обличчям кричав у слухавку:

— «Бескид», я… я…

«Він забув свій позивний», — подумав Зінченко.

— Це… Це наближається, воно зупиняється… воно…

Капітан-лейтенант каркнув ще щось нерозбірливе й замок.

На білих, мов крейда, щоках під порожніми від жаху очима позначилися чіткі й глибокі зморшки. Мов у мерця.

Сергій цього вже не бачив, так само, як не бачив і неживого обличчя матроса, котрий усе ще стискав непотрібний штурвал. Перед лейтенантом був лише жах. І всередині в нього був лише жах, чорний, безкінечніший за Всесвіт, більший за Бога.

Він мав право тут бути. Він тут хазяїн.

Скоцюрблений під панеллю управління, Зінченко вдихав огидний сморід власного тіла і бачив, бачив ЦЕ, наче був поза кораблем. Він бачив кулю й білясті м’які, мов туман, мацаки, які неквапно потяглися до сторожовика, охопили його безпомічне тіло, закрутили в невидимому вирі чужої реальності. Ось серпанок, що гостро пахнув смертю, заповз до рубки, до відсіків, у трюми; ось він увіп’явся у вирячені очі людей, висотуючи обличчя, змушуючи їх чорніти, як чорніє папір у полум’ї каміна. А потім він почув крик. Свій крик. І волання товаришів. Він кричав, тому що зрозумів… Уже на краю смерті, дізнавшись нарешті, ЧИМ є ця куля, він зрозумів: перед ним щось страшніше за смерть.

Ще мить, і його кинуло в чорний коридор, по якому він полетів крізь час і чужі мертві душі, багато з яких ніколи й не жили, крізь гострі пазурі моторошних безтілесних чудовиськ, які живляться страхом, у безодню, що розкрилася під ним. Він зрозумів, що безодня — це не безодня, а куля — не куля, що у ЦЬОГО нема назви. Воно було породжене Злом, що існувало від створення світу й весь цей час чекало на його смерть. І на смерть Сергія Зінченка. Чекало, аби стерв’ятником накинутися на теплий ще труп. Але само воно Злом уже не було. Воно просто існувало — і все. А ще за мить він дізнався й про те, для чого породжене воно. І знання, отримані ціною смерті, були жахливими. Він завив би, як скажений пес, який гризе власне тіло, якби не був мертвим.

— «Прибій-18», «Прибій-18»! — надривалася рація.

Сторожовик, темний, немов порожній горіх, хитався на важкій лінивій хвилі холодного моря, яке раптом заспокоїлося. Боязкий вітер, що випадково зазирнув у відчинені двері рубки, ронив скупі сльози на чорні обличчя мерців.

Київ, засідання Ради національної безпеки, 9 листопада 20… року. 16.15

У просторому з високими стрілчастими вікнами залі засідань панувала важка, мов осінні сутінки, мовчанка. Сутінки були й за вікном — останній подих дня, що вмирав.

— Це Зло… Зло… Зло…

Вони й досі чули ці слова, досі чули волання людей, які вмирали, і наче насправді бачили їхні спотворені жахом обличчя. Недавно й у них були такі ж обличчя, обличчя битих-пере-битих життям та кар’єрою приголомшених людей, які усвідомили, що зіткнулися з чимось, що знаходиться поза межами людського розуміння й логіки. Обличчя президента, мов маска, бліде. Про що він думав, що відчував зараз? М’яко стелеться сигаретний дим, всотується в розкішну оббивку крісел, у ліплення на стелі, в людей… Аномалія… Ніхто зараз не міг пояснити, що трапилося, але всі були впевнені, що зовсім поруч — щось таке, що виходить за межі розумного пояснення. Щось таке, що, можливо, навіть не належить цьому світові. І річ не в тому, що дивним чином було втрачено сторожовик берегової охорони, а годину потому — два гелікоптери, які переслідували цю… Аномалію. Річ у записах радіопереговорів із загиблими моряками та льотчиками. Людина так кричати не може. Вона не може кричати ТАКЕ. Президент зітхнув, прибрав руку з очей і обвів поглядом людей, котрі сиділи за довгим столом, — постійних членів Ради й чиновників та вчених, яких запросили на цю нараду. Він переводив погляд з одного обличчя на інше, вдивлявся, немов хотів прочитати їхні думки. Ніхто не дивився на нього. Микола Литвинчук, високий сухий чоловік у масивних окулярах із роговою оправою на великому носі, голова адміністрації президента, механічно черкав щось у записничку, наче гостро заточеним олівцем хотів видовбати звідти безладні каракулі. Міністр оборони, генерал Шевченко, дивлячись у лише йому відому точку на стіні, курив, глибоко затягуючись десятою, мабуть, за останні півгодини сигаретою. Його одутле, з мішками під очима обличчя не відбивало ніяких думок. Два Володимири, Костянтинів і Цвіркун, давні приятелі й суперники, один із яких обіймав посаду керівника СБУ, а другий — начальника Управління розвідки Генерального штабу, час від часу поглядали один на одного. Мабуть, намагалися визначити, що відомо фірмі-конкуренту про останні події. Запрошений на засідання академік Лиховид намагався взагалі ні на кого не дивитися, бути непомітним. Він почувався незатишно серед вищих державних сановників, котрі, до того ж, зібралися тут не на фуршет чи роздачу нагород. Президент повільно провів рукою по блідому обличчю, залишаючи на ньому червоні смуги від пальців, що свідчило про велике хвилювання. Відкинувшись у кріслі, він на секунду заплющив очі й тихо запитав:

— Хтось може сказати щось конкретне про те, що трапилося?

Мовчанка.

Сторінки


В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Тінь Люцифера» автора Бондаренко П.І. на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Павло Бондаренко Тінь Люцифера“ на сторінці 4. Приємного читання.

Запит на курсову/дипломну

Шукаєте де можна замовити написання дипломної/курсової роботи? Зробіть запит та ми оцінимо вартість і строки виконання роботи.

Введіть ваш номер телефону для зв'язку, в форматі 0505554433
Введіть тут тему своєї роботи