Розділ «Павло Бондаренко Тінь Люцифера»

Таке враження, що це — чиста енергія, котра якимсь чином просто висить у повітрі. Якщо це прибульці, то найекзотичніші з усіх, змальованих у фантастичних романах.

Присутні перезирнулися, коли Лиховид наголосив слово «фантастичних». Академік не вірив у версію про прибульців. — Господи, містика якась, — пробурмотів президент. — Що ж нам робити? Що? — Поки що спостерігати. І ні в якому разі не зачіпати її, принаймні доки Аномалія не перейде до активних агресивних дій.

— Леоніде Дмитровичу… дозвольте?

Похмурий Костянтинів важко підвівся з місця й підійшов до мапи. — Думаю, роль спостерігачів нам не підходить. Не той випадок. Подивіться…

Він вийняв «паркер» і продовжив червону лінію на мапі. Паралельно до тридцятого меридіана. Немов довга гостра швайка, лінія встромилася в Київ.

Київ. Вулиця Володимирська, резиденція Головного управління СБУ, 9 листопада 20… року. 21.00

Костянтинів зітхнув, відклав папери, потер скроні і, відкинувшись у кріслі, заплющив очі. Незважаючи на гіпертонію, генерал не вживав ліків і не міг відмовити собі в каві, хоча б розчинній. Не дивно, що наприкінці дня в нього починала боліти голова. Він підвівся з-за столу, підійшов до шафи й націдив у бокал зо два ковтки коньяку. Повагавшись, усе ж налив з електричного чайника, що стояв на тумбочці, холодної води й кинув у горнятко дві щедрі ложки «галки».

«Зараз би поспати… Годинки зо три».

Учора Володимир Сергійович затримався на роботі й виїхав додому вже по опівночі: як завжди, після свята пролетаріату, що його традиційно організовували комуністи, було багато роботи, а вже о пів на п’яту його розбудили через катастрофу над Одесою. Він сьорбнув коньяку, зробив два великі ковтки кави й знову взявся за папери. Аномалія, Аномалія… Президент розпорядився всі інші справи передати заступникам і працювати лише над нею. От Костянтинів і працював. Але, крім регулярних відомостей про просування таємничого об’єкта на північ, ніякої суттєвої інформації після засідання Ради національної безпеки Костянтинову не надходило. Академік Лиховид зі своїми людьми і вченими інших галузей науки виїхав на місце, проте нічого нового від нього теж поки що не було. «Чорт, невже доведеться евакуювати Київ? Але ж не встигнеш, не встигнеш…» Інформаційна хвиля вже пішла. На журнальному столику росла купа газет, від авторитетних «Фактів», «Комсомолки» та «Дзеркала тижня» до «жовтих» бульварних листків. Найгірше, що матеріали, левова частка яких складалася з чуток та здогадок, уже пішла в Інтернет. Ймовірно, завтра з’являться публікації в закордонній пресі, і кілька відповідних відомств потраплять під приціл іноземних журналістів. Свої, після відповідної «обробки», що її провели з редакторами і власниками видань співробітники СБУ та адміністрації президента, поки що поводилися обережно, а от ті… Костянтинів зітхнув. Прес-служба СБУ працює щосили, складаючи казки для прес-конференцій та брифінгів. Але як довго можна буде приховувати дійсний стан речей, тим більше, що ця чортова штукенція, схоже, дійсно націлилася на Київ…

Від невеселих роздумів його відірвав телефонний дзвінок.

— Слухаю.

— Володимире Сергійовичу, добридень. Черниченко турбує.

— Здоров, Олеже Вікторовичу.

Костянтинів зморщився. Тільки його зараз бракувало. Знову настирному нардепові щось знадобилося? Чергова скарга? Колись вони разом училися в університеті, жили в одній кімнаті в гуртожитку. Тепер приятель використовував зв’язки із шефом СБУ для зміцнення свого становища як політика. Щоправда, й Олег, Костянтинів це визнавав, надавав йому допомогу. Черниченко не витрачав час на традиційні питання про здоров’я, а відразу взяв «бика за роги». — Слухай, тут така справа… Я хочу звести тебе з однією людиною. У неї є інформація, яка тебе напевне зацікавить.

У голосі депутата відчувалася якась напруга, неначе він вимовляв фрази через силу. Хвилюється? — Йдеться про ті події, які трапилися сьогодні вранці біля нашого узбережжя. Тобі відомо, про що я?

— Так, — насторожено відповів Костянтинів.

«Невже витік? Звідки Черниченкові відомо, де все почалося? І що йому відомо взагалі?» Генерал якусь мить гарячково розмірковував. Якщо Олег щось знає… Загалом, він був порядною людиною як на політика, і, якщо він знає достатньо, можна попросити його не розголошувати цю інформацію. Принаймні днів зо два-три. Але… він політик, а це означає, що в нього можуть бути свої інтереси. — Ця людина хотіла б зустрітися, — знову якимсь дивним голосом мовив Черниченко. — Добре. А ти… знаєш, про що він хоче повідомити? Не хотілося б даремно витрачати час, — обережно закинув вудку генерал. — Ні, я цього не знаю, — відповів Олег Вікторович. — Він просто попросив. Нічого собі! Якийсь тип «просто попросив» одного з лідерів парламентської фракції, і той «просто» зголосився звести його із шефом СБУ! Щось тут було не так. Досвідчений Костянтинів, який понад два десятки років пропрацював у специфічних структурах, усім єством відчув, що навколо нього нагромаджується щось дивне й небезпечне. І раніше ситуація була аж ніяк не ідеальною, проте це його робота, а зараз… Зараз Володимир Сергійович відчував, що в небезпеці він сам. Ще гіршим було те, що ця небезпека поки що не з’ясована, непевна, він ніяк не міг визначити, звідки саме її очікувати.

Від недобрих передчуттів занило внизу живота.

— Я зустрінуся з ним, — тихо мовив Костянтинів, — завтра, об одинадцятій. На чиє ім’я виписати перепустку?

— Ця людина не прийде до вашої… організації. Він воліє зустрітися з вами віч-на-віч, увечері, без свідків.

— Гаразд, нехай буде так, — погодився генерал.