Розділ «Павло Бондаренко Тінь Люцифера»

— Гаразд. Олеже Вікторовичу, можна попросити вас… Черниченко мовчки відчинив дверцята.

— Сашко, проведи Олега Вікторовича до іншої машини, — наказав Костянтинів.

— Але, товаришу генерал…

— Виконуй, — обірвав той охоронця.

Коли вони залишилися вдвох, Костянтинів повторив:

— Слухаю вас. Сподіваюся, справа важлива, коли ви наполягли на нічній зустрічі серед міста та ще виперли з моєї машини народного депутата. Я так зрозумів, що це якось пов’язано з учорашнім, м-м… з учорашньою пригодою?

— Так, пов’язано.

Штепа помовчав, немов зважував останні «за» і «проти», потім тихо запитав:

— Вам відомо, що це таке?

— Ні, не відомо, — не приховував Володимир Сергійович. — А вам?

— Так, я знаю, що це, — сказав Штепа просто.

— Поділитеся?

— Для цього я тут. Але передусім я хотів би, щоб ви сказали, чи можливе спілкування з вами не неофіційному рівні… Чи ви тут лише як керівник спецслужби? Костянтинів аж сторопів. Бесіда з самого початку повернула на інше. — Я не хотів би фігурувати в цій справі офіційно, — пояснив Штепа. — Сподіваюся, пізніше вам стане зрозуміло, чому. Та й вам це вигідніше, повірте.

— Поки що ніякої офіційної справи нема, — обережно відповів Костянтинів. — Чи можна сподіватися на вашу участь саме на такому рівні?

Володимир Сергійович подумав і знехотя кивнув:

— У вас є така можливість. Дивлячись що ви пропонуєте.

— Я пропоную співпрацю. Співпрацю дуже небезпечну.

Незнайомець сказав це так, що генерал відчув, як по шкірі побігли мурашки. Чомусь лунко-лунко закалатало серце, а внизу живота знову занило.

— Ви добре знайомі з Черниченком? — спитав він, аби виграти трохи часу.

— Два дні.