Розділ «Частина третя ЛУАЯН»

Не раз і не двічі пробігши очима по рядах, вона насупилася. Відсутність Егерта зачепила її — адже на кафедрі був її батько! Спустившись, вона деякий час роздумувала, розсіяно спостерігаючи за веселими іграми кота-мишолова, потім, незадоволена собою, відправилась у флігель.

Дорогу до цієї кімнати вона пам’ятала чудово. Дінар не любив, коли вона приходила до нього, — певно, соромився. Втім, вона все одно приходила й всідалася на край столу, бідака тим часом метушився, збираючи розкидані речі й долонею стираючи пил з підвіконня…

Згадавши про Дінара, Торія зітхнула. Підійшла до знайомих дверей, пом’ялася в нерішучості, за дверима стояла тиша й, найімовірніше, у кімнаті взагалі нікого не було. «Як жахливо я виглядаю», — подумала Торія й, постукавши, увійшла.

Низько опустивши голову, Егерт сидів біля столу. Торія мигцем помітила аркуші паперу, що лежали перед ним, і забруднене чорнилом перо. Солль обернувся назустріч гості й рука здригнулася від несподіванки, зачеплена нею чорнильниця, вмить перекинулася.

Хвилину або й дві обоє мовчки й зосереджено затирали калюжу на стільниці та підлозі. Погляд Торії мимоволі впав на пописані, безліч разів покреслені аркуші, й вона мимохіть прочитала під жирною кривуватою рискою: «і тоді ми зможемо пригадати все, що сталося…». Дівчина поспішила відвести очі, помітивши це, Егерт втомлено посміхнувся.

— Я… ніколи не писав листів.

— Зараз лекції, — зазначила вона сухо.

— Так, — зітхнув Солль. — Але мені дуже треба… саме сьогодні. Написати листа… одній жінці.

Осінній вітер за вікном дужчав, підвивав і ляскав незакріпленою віконницею. Торія якось раптово помітила, що в кімнаті вогко, холодно й майже темно.

Егерт відвернувся.

— Так… Я вирішив, нарешті, написати матері.

Вітер кинув у вікно плескатий кленовий лист, жовтий, наче сонце. Приклеївшись на секунду, він відірвався й жваво полетів далі.

— Я не знала… Що в тебе є мати, — сказала Торія тихо й відразу зніяковіла. — Тобто… що вона жива.

Егерт опустив очі.

— Так…

— Це добре, — промурмотіла Торія, бо нічого кращого на думку не спадало.

Солль посміхнувся, але посмішка вийшла гірка.

— Так… Тільки я от не дуже хороший син. Напевно.

За вікном натужно рвонув вітер, по-хазяйськи перебираючи папери на столі, кімнатою пробіг протяг.

— Мені чомусь здається… — несподівано для себе сказала Торія, — що сина, який завдає прикрощів… люблять однаково. Може, навіть сильніше…