Розділ «Частина третя ЛУАЯН»

— Ти мені не довіряєш? — запитала Торія тихо.

Він посміхнувся — дивне запитання після усього щойно сказаного!

— Говорити — то до кінця. — Торія насупилася.

Тоді він розповів і про отруєний стилет.

Тепер мовчання тривало хвилин десять. Нарешті, Торія підвела голову.

— І… ти так нічого йому й не сказав?

— Я нічого не знаю, — втомлено пояснив Солль. — А коли б знав, то залюбки доповів би…

— Ні, — заперечила Торія, здивована самою можливістю такого повороту подій. — Ні… Ти не сказав би. — Тут її голос втратив упевненість.

— Ти ж бачиш, що зі мною діється, — кинув Егерт досадливо. — Це… вже не я. Це якась бридка боягузлива тварюка…

— А ти можеш… спробувати подолати це? — запитала Торія обережно. — Взяти й… не боятися?

— Спробуй взяти й не кліпати. — Егерт знизав плечима.

Торія спробувала. Якийсь час вона мужньо дивилася у вікно широко розплющеними очима, потім повіки її сіпнулися й, не дослухаючись наказу розуму, кліпнули.

— Ось бачиш, — Егерт втупив у підлогу погляд. — Я раб… Я цілковитий раб закляття. Усе думаю, що в моїй душі перше, що останнє… І хто запитає п’ять разів, щоб п’ять разів відповісти «так»…

Торія потерла скроню — зовсім як батько.

— Не можу повірити… А якщо тебе змусять робити… Щось ну зовсім уже неймовірне? Ти не зможеш опиратися?

Егерт криво посміхнувся.

— Якщо приставлять кинджал до горла…

— Але… ти ж… не негідник? — буркнула вона непевно.

Він промовчав. Мокрим університетським подвір’ячком урочисто, як бургомістр, розгулював величезний нахабний ворон.

Егерт видихнув, наче йшов на ешафот, і, запинаючись, розповів про дівчину в диліжансі й розбійників, які перепинили екіпаж на великій дорозі.