Розділ «Частина третя ЛУАЯН»

Істина в тому, що ставши дружиною Дінара, вона ніколи б не пізнала іншої любові, крім дружньої, братньої. Істина в тому, що загибель Дінара, зробила її щасливою — небо, це дивовижно, це неможливо, Дінаре, прости!.. Торія починала тихенько плакати без сліз, Солль у сні обіймав її міцніше, і, в забутті вона бачила Дінара у кріслі навпроти. Тихий, серйозний, він дивився на Торію без докору, але й без полегкості, ніби хотів сказати: що сталося, того не повернеш, не плач, він так тебе любить…

Потім спогади про Дінара гасли, губилися серед низки інших, Торія думала про матір, яка замерзала в холодному заметі, й про батька, назавжди обтяженого почуттям вини. А в чому провина жінки, чия пристрасть перехльостувала через саму її особистість, як хвилі перекочуються через палубу благенького суденця? І якщо правда, що Торія виглядом своїм схожа на матір, то чи не успадкувала вона й її пристрасті?

Утім, тепер однаково. Тепер усі вони стоять на порозі смерті, на порозі, який уже перетнув Дінар. Вона поруч з Егертом, їх двоє, навіть якщо вони не доживуть до свого весілля, а батько один, один у своєму кабінеті, якщо їй і страшно, то тільки за батька… Невже вона зрадила його своїм щастям, невже вона залишила його, невже…

Торія знову плакала, Солль цілував мокрі очі, бурмотів щось ласкаве, ні слова не розбереш, та це добре, не треба слів…

Потім вона заснула міцніше, і побачила зелену гору.

Гора вкрита була, наче шерстю, короткою м’якою травою, вона височіла, займаючи півнеба, а друга половина неба густо синіла. Торія пригадала, такою синьою фарбою пофарбовано було вікна їхнього будинку… А гора виглядала смарагдовою на синьому. Торія сопіла, підіймаючись усе вище, а підніматися було варто, бо на вершині стояла її мати в сліпучо-білій косинці, сміялася й простягала на долонях червону пригорщу полуниці, першої полуниці, а до тієї зими ще півроку, ще півроку, ще є час…

Вона прокинулася тому, що Егерт, застогнавши вві сні, сильно стис її плече.

У передранкову годину вони обоє спали, спали спокійно, глибоко, без сновидінь, і тому не могли розчути, як, тихенько скрипнувши, відчинилися двері деканового кабінету — двері, які вже багато днів були замкнені зсередини. У глибині темної кімнати догоряли вогники свічок і нестерпно задушливим, димним, густим було повітря, що вирвалось на волю. Скрізь — на столі, підлозі, полицях — лежали книги, розкриті, розпластані, безпомічні, як викинуті на берег медузи. Злобливо скалилося опудало пацюка, закуте в ланцюг, вкривався пилом скляний глобус із недогарком усередині, але сталеве крило здіймалося так само впевнено й могутньо, і під покровом його, на робочому столі декана, поблискував чистим, недоторканним золотом Амулет Віщуна.

Обіпершись об дверний косяк, Декан довго стояв на порозі. Потім випрямився й щільно причинив за собою двері.

Він ішов коридорами університету, знайомими йому до останньої тріщинки в склепінній стелі, йшов і слухав відлуння кроків своїх, що металося порожніми переходами. Перед кімнатою доньки він зупинився, притулився щокою до стулки важких дверей.

Тепер вони щасливі. Деканові не потрібно було відчиняти двері, щоб побачити в тьмяному ранковому світлі дві голови на одній подушці, плетиво рук, волосся, колін і стегон, переплетення подихів, снів, доль… Здавалося, що там, у кімнаті, солодко спить одна щаслива, умиротворена, втомлена істота, яка нічого не знає про смерть.

Декан розсіяно погладив шорстку поверхню дверей. Старе дерево здавалося теплим, наче шкіра живої істоти. Постоявши ще трохи й так і не наважившись увійти, Луаян рушив далі.

Незліченну кількість разів йому доводилося виходити на університетський ґанок і зупинятися між залізною змією, уособленням мудрості, і дерев’яною мавпою — символом прагнення до знання. На велелюдній раніше площі тепер зустрічали світанок неприбрані трупи, над ними височіло, як прокляття, закопчене димом помешкання Лаш, а за спиною в декана мовчав університет, дивно беззахисний перед обличчям переможно споглядаючої на нього Вежі.

Якщо його не зупинити, Мор спустошить землю. Луаяну було чотирнадцять, коли до спустілого дому його явився Ларт Леґіар, який якраз перебував на вершині своєї величі. Луаян знав про нього багато, але запитати наважився тільки про одне: правда, що ви зупинили чуму?

Десятиліття тому Чорний Мор пожирав цілі міста далеко звідси, на узбережжі, і море вийшло з берегів від трупів, що переповнювали його. Луаян невиразно пам’ятає язики полум’я, що бігали по обличчях нерухомих людей, чиюсь долоню, що закривала йому очі, вагу мішковини, накинутої на голову й плечі, віддалене виття — чи то вовче, чи то жіноче… Той Мор позбавив Луаяна дому, батьків, пам’яті про минуле, той Мор пощадив його, обірвавшись раптово, наче гнилий канат, пощадив, і круглим сиротою він вийшов на дорогу в юрбі інших сиріт і блукав, поки милосердний випадок чи жорстока доля не вивели його до будинку Орлана…

Потім він дізнався, що Мор ніколи не зникає сам по собі. Тоді його зупинив великий маг на ім’я Ларт Леґіар…

Луаян підняв обличчя до сірого непроникного неба. За довге життя своє він так і не досяг величі.

Він оглянувся на університет, на Вежу, звичним жестом потер перенісся. Небо, яким сильним він здавався собі в чотирнадцять років і який же він насправді слабкий. Яким спекотним був світ тоді, у передгір’ях, як смалило сонце, як розжарювалося каміння, яким темним, обвітреним було обличчя Орлана…

Посипав мокрий, дрібний, як крупа, сніг.

Місто заніміло від жаху, заціпеніло, усе ще живе, воно забилося в глибокі щілини, й лише мерцям боятися було вже нічого. Луаян ішов, не відводячи очей. Розграбована крамниця ляскала дверима, що звисали на одній петлі. Хазяїн її давно помер, привалившись до порога, і байдужим до руйнування єдиним висохлим оком косував на перехожого, а на місці другого кишів клубок хробаків. Луаян ішов далі. У широкому дверному прорізі колисався на гойдалці хлопчак — два кінці товстої мотузки прив’язані були до верхньої балки дверей, самозабутньо розгойдуючись, хлопчина той тримався за них руками, допомагаючи собі невиразним бурмотінням, то влітаючи в темряву порожнього будинку, то вилітаючи назовні, проносячись над мертвою жінкою у темній хустці, яка дивиться в небо, поруч стояла кроляча клітка, і кролик, живий і виснажений, проводив Луаяна поглядом. Хлопчакові було не до того — він жодного разу навіть не глянув у бік перехожого.