Розділ «Частина третя ЛУАЯН»

Перетворившись у нерозбірливий вереск, крик захлинувся — на вуличному ліхтарі захиталося щупле тіло з полотняним мішком на грудях.

Пізнього вечора Лис повернувся. Егерт, чия інтуїція за ці дні загострилася, як жало, зустрів його першим.

Гаетан стояв біля входу, на кам’яному університетському ґанку, стояв, обіймаючи за плечі дерев’яну мавпу, м’ята трикутна шапочка з’їхала йому на чоло. Він був, звісно, п’яний як чіп, — Егерт, що відчув колосальне полегшення, хотів забрати його з холоду й укласти в постіль. Почувши за спиною Соллеві кроки, Лис здригнувся й обернувся. Світло ліхтаря над входом упало на його обличчя — Гаетан був тверезий, тверезий, як у день іспиту, але очі кольору меду здавалися зараз темними, майже чорними.

— Соллю?!

Егерт не зрозумів, що так налякало його друга, знову ступив крок уперед, простягнув руку.

— Ходімо…

Гаетан відсахнувся. Погляд його змусив Егерта завмерти, жодного разу за довге знайомство він не бачив в очах приятеля такого дивного виразу. Що це — ненависть? Презирство?

— Лисе… — промурмотів він зніяковіло.

— Не підходь до мене, — відгукнувся Гаетан глухо. — Не підходь… Егерте. Не підходь, прошу… Йди. Вертайся. — Він похитнувся, і Солль зрозумів раптом, що тверезий Гаетан ледве стоїть на ногах — його тягне до землі, його тягне в землю.

Він зрозумів, що за вираз застиг в очах Лиса. То був страх близької смерті й страх захопити за собою іншу людину, друга, Солля.

— Гаетане! — простонав Егерт крізь зуби.

Той міцніше обійняв мавпу.

— Нічого… Знаєш, Фаррі вчора вмерла. Пам’ятаєш Фаррі?

— Гаетане…

— Повертайся. Я піду… потроху. Доберуся… до «Одноокої мухи». Якщо хазяїн живий… він наллє мені. У борг. — Лис засміявся, насилу простягнув руку й, доторкнувшись, ласкаво поплескав мавпу по лискучому дерев’яному заду.

Егерт стояв на сходах і дивився йому вслід. Лис ішов погойдуючись, іноді падаючи, як не раз доводилося йому вертатися з пиятики, шапочка зі срібною бахромою лежала як останній дарунок біля ніг дерев’яної мавпи. Над містом повисло вкрите хмарами, безоке небо, а над площею тяжіла вкрита димом, мовчазна, замурована Вежа Лаш.

Цілий день і довгу ніч вони металися, наче дві рибини на дні чорно-червоного розпеченого океану.

Приходячи до тями, Торія відчувала відгомони сорому: ніколи в житті вона не могла уявити, що всередині її здатен поміститися той жадібний, ненаситний, не знаючий втоми звір, готовий зірвати із себе не тільки одяг — шкіру. Зніяковівши, вона деякий час не наважувалася глянути на Егерта, який лежав поруч, не сміла торкнутися його шкіри навіть подихом, але, оживаючи, гарячий звір перекручував усі її уявлення про достоїнство й пристойності, й, одержима пристрастю, вона відповідала на таку саму жадібну, невтомну пристрасть Солля.

Небо, невже це буває з кожним, але тоді життя зовсім інше, аніж Торія могла про нього подумати, тоді сили, що керують людиною, виходять за межі всіх її уявлень, тоді зрозуміло, що за темний чад мучив її матір… Мати?! Але чому ж темний, чому чад, це ж щастя, це радість, Егерте, Егерте, можна вмерти сивочолою бабою, так і не звідавши світу правди… Та, може, це не правда зовсім, а мара, марення, обман?

Охрипнувши від стогонів, не витираючи сльози, що збігали по щоках, вона на деякий час розслаблялася, затихала, скрутившись калачиком в обіймах Солля, наче в надійній і теплій норі. Заплющивши очі, вона ліниво перебирала якісь рвані, випадкові образи, та час від часу серед них їй ввижалися ясні, безсумнівні істини.