Розділ «Частина третя ЛУАЯН»

Площа була звично заповнена народом і незвично тиха. Вежа Лаш розкрила навстіж свої вічно зачинені ворота, і з них густою стіною валив важкий, сповнений ароматами дим. Під його пеленою миготіли сірі плащі, однак ніхто з вражених небувалим явищем міщан не міг як слід розгледіти того, що відбувалося, в щільних, як повсть, коричневих клубах.

Групка студентів розітнула юрбу, наче ножем, вістрям якого був декан Луаян. Егерт тримався позаду, і у вухах його стояв вкрадливий голос Фагірри: «Не за горами випробування, Егерте… На всіх, хто живе нині, чекають випробування… Треба встигнути, Егерте… Перш ніж станеться… те, що станеться неодмінно… Ви зустрінете це з нами і врятуєтеся, тоді як інші — завиють…»

Важкий коричневий дим став підійматися до неба. На тому місці, де він щойно клубочився, опинилося нерухоме людське кільце — пліч-о-пліч, щільно, як загострені коли в частоколі, кільцем стояли служителі Лаш. Усі каптури були низько опущені, і обличчя, звернені до здивованих обивателів, закривала груба тканина. Егерт сховався за чиєюсь спиною, йому здавалося, що з-під каптурів його видивляються чіпкі уважні очі.

— Що це за… — глумливо почала було Торія, і цієї миті довгий, проникаючий у душу звук відразу позатикав роти всім, хто зібрався сьогодні на площі.

У сірому кільці плащоносців майнуло вогненно-червоне вбрання знайомого Егерту карлика, потім з-за нерухомих, наче кам’яних, спин піднявся стоп диму, й, немов піднесений на його клубах, над площею вознісся Магістр. Можливо, тільки Солль здогадався, що це саме Магістр, усі інші побачили тільки білу кулю кошлатої сивини, що зійшла, як місяць, над зубчастою стіною з каптурів.

Площа зашепотіла, завовтузилася, запереглядалася, протяжний звук повторився, і знову запала мертва, неприродна для людного місця тиша. Важкий дим підіймався до небес знехотя, ніби мимоволі.

У кільці плащоносців знову майнуло червоне вбрання, і карлик зі своїм музичним інструментом теж опинився на підвищенні. Тонкі губи його ворухнулися, — чи так тільки здалося Егерту? — і з розтруба разом із важким димом вилетіло таке ж важке, неповоротке слово:

— НЕ ЗА ГОРАМИ…

Егерт закляк. «Не за горами випробування…»

— ПРИГОТУЙ… СЕБЕ… ПРИГОТУЙ… СВІЙ ДІМ… ПРИГОТУЙ… СВОЄ ЖИТТЯ…

«Треба встигнути, Егерте…»

— ЧАС… ЗБІГАВ Й ЗБІГАВ. ЧАС… ЗБІГ, БО Й РІКА НЕ ВІЧНА… ЧАС… МИНУВ, ОСЬ ВІН, НЕЗАБАРОМ… КІНЕЦЬ ЧАСІВ!

Площа мовчала, не розуміючи.

— КІНЕЦЬ… ЧАСІВ, — глухо виривалося з розтруба, перемежовуючись зі струменями диму, — КІНЕЦЬ… ЛАШ БАЧИТЬ. КІНЕЦЬ… УСЬОМУ. ОСЬ ВІН… ОСЬ. ПРОСТЯГНИ РУКУ — І ОСЬ ВІН… ТИЖДЕНЬ ЧИ ДВА, А МОЖЕ, ТРИ, АБО ДЕНЬ, АБО ГОДИНА ЗАЛИШИЛИСЯ ДО КІНЦЯ… ЛАШ БАЧИТЬ, ЛАШ БАЧИТЬ… КІНЕЦЬ СВІТУ, КІНЕЦЬ ЖИТТЯ, КІНЕЦЬ ЧАСІВ НАВІКИ… ЛАШ БАЧИТЬ…

Карлик відвів трубу від скривлених губ, зачекав і смачно сплюнув.

— Усе! — тонко викрикнув раптом Магістр. — Пісок у ваших годинниках збіг… Кінець!

Наче скоряючись мовчазному наказу, сірі фігури повільно звели руки, широкі рукави одночасно зметнулися, і на всіх присутніх повіяло вітром. Тієї хвилини багатьом здалося, що вітер цей холодний і пахне склепом.

— Кінець… — прошелестіло з-під каптурів. — Кінець…

І знову повалив дим, цього разу чорний, як від всесвітнього пожарища. Дим сховав від очей фігуру Магістра, і карлика у вогненно-червоному, і стіну з нерухомих безликих людей. Видовище це було величне й водночас настільки моторошне, що в юрбі неподалік від Солля забилася в істериці жінка:

— Ой… Ой людоньки, ой… Ой, як же це… Не хочу, не треба, ой…