Розділ «Частина третя ЛУАЯН»

На чорній атласній подушечці спочивала яшмова скринька — маленька, розміром з табакерку. Декан потримав її на долоні, потім доторкнувся до кришки — та легко подалася.

На оксамитовому денці скриньки лежав медальйон — витончена штучка із чистого золота на такому самому золотому ланцюжку. Декан мимоволі затримав дихання, поклавши на долоню тьмяно блискаючу пластинку зі складним фігурним прорізом. Здавався би, ну що може бути простіше — глянути крізь проріз на сонячний промінь, однак Луаян затрепетав від самої думки про це. Він — хоронитель, але не хазяїн…

…Вдруге у своєму житті він зустрівся з Лартом Леґіаром, коли був уже шанованим магом і деканом університету.

Луаян на той час знав і про Третю силу, що марно ломилася у Двері Світобудови, і про Брамника, який відмовився відкрити засув і впустити її. Роль Ларта Леґіара в цій історії була прихована від людей. Декан здригнувся, кинувши перший погляд на обличчя свого гостя. Великий Леґіар постарів, і обличчя його вкрили шрами, яких раніше не було, одне око осліпло й дивилося крізь співрозмовника, зате друге, вціліле, було, як і раніше, чіпке й глузливе.

— Світ залишається незмінним, — заявив Леґіар замість вітання.

— Зате ми змінюємося, — відгукнувся Луаян, напружено намагаючись розгадати наміри візитера.

Якийсь час вони дивилися один на одного. Луаяна мучило безліч питань — і про чужу Третю силу, якій забажалося увірватися у світ, і про долю Брамника, і про власну Леґіарову долю, — однак він мовчав, більше того, твердо знав, що так ні про що й не запитає.

— Ні, — зітхнув, нарешті, Леґіар, — ти не змінився. Майже не змінився.

Луаян зрозумів, що має на увазі його гість, і посміхнувся, прагнучи приховати жаль.

— Що ж… Чим менше в цьому світі великих магів, тим рідше вони зустрічаються один з одним, тим легше живеться нам, магам звичайним…

Леґіар здивовано скинув брову.

— Ти упокорив власну гординю? Під час попередньої нашої зустрічі я був упевнений, що це неможливо… Чи ти кривиш душею?

— Не всім дано бути великими, — зазначив Луаян відчужено.

— Але тобі БУЛО дано, — заперечив Леґіар.

Обоє замовкли. Луаян насупився й твердо, з ледве помітним докором глянув Леґіару прямо у вціліле око.

— Я залишився учнем Орлана… Думаю, він би зрозумів.

Одноокий посміхнувся.

— «Він би зрозумів…» Чому ти вирішив, що я… не розумію?

Знову запала тиша, Леґіар з інтересом вивчав стелажі, щільно заповнені книжковими корінцями. Луаян не квапив його, терпляче чекав продовження розмови.

— Ти досяг значних успіхів… — Леґіар обернувся, здуваючи з пальців книжковий пил, — успіхів у науці… Але я прийшов до тебе не як до вченого, і не як до декана, і навіть не як до мага… Я прийшов до тебе як до учня Орлана.