Розділ «Частина друга ТОРІЯ»

Лис продовжував розповідати, але Егерт чув тільки, як стугонить кров у вухах. Першим його прагненням було бігти світ за очі, але він неймовірним зусиллям стримався, змусивши себе пригадати розмову біля колодязя…

Декан — її батько. Клята доля.

Цілу ніч після цього відкриття він не зімкнув очей — хоч це й була перша за багато днів ніч у чистому ліжку. З головою накрившись ковдрою, щоб менше боятися сповненої шерехами темряви, він тер втомлені очі й гарячково думав: а раптом усе це — чари? І місто, й університет, і декан зустрілися йому не випадково — його привели сюди, у пастку, привели й замкнули, щоб відомстити…

На другий день у вузькому коридорі йому зустрівся декан. Запитав щось незначне, і під спокійним пильним поглядом Егерт зрозумів: якщо це й пастка — він надто слабкий, щоб вирватися.

На нього косували з цікавістю — треба було відповідати на якісь питання, нескінченну кількість разів повторювати своє ім’я, здригаючись від несподіваних доторків… Трохи допомагали захисні ритуали, але Солль боявся, що їх хтось помітить і тоді засміють.

Невдовзі студентська братія вирішила, що Егерт — надзвичайно замкнутий і похмурий суб’єкт, а тому просто дала йому спокій. Солль був надзвичайно втішений з такого розвитку подій, і навіть відвідування лекцій стало для нього не таким обтяжливим.

Усі студенти, відповідно до кількості проведених на навчанні років, поділялися на чотири категорії: студенти першої звалися «питаючими», оскільки вчилися перший рік і вирізнялися радше бажанням пізнати, ніж знаннями; студенти другого року іменувалися «осягаючими», третього — «здобувачами», тому що претендували вже на певну вченість, і, нарешті, студентів четвертого ступеня називали «освяченими» — за словами того ж таки Лиса, далеко не всі юнаки, хто претендував на освіту, удостоювалися цього звання, безліч їх засипалися на літніх іспитах і так, недоучками, поверталися додому.

Сам Гаетан вчився другий рік і звався «осягаючим». Егерту здавалося, що Лис опановує в основному премудрості веселих гулянок і нічних пригод. Студенти різних ступенів ученості охоче товаришували один з одним. Кожна група час від часу збиралася на окремі заняття, однак на загальні лекції, що проводилися у Великій Актовій залі, ходили всі, і кожен намагався витягти з мудрих настанов педагога все, що спромагався переварити: так, з однієї миски на столі великої селянської родини старий виловлює овочі, дитина — крупу, а хазяїн — шматок м’яса.

Щораз переступаючи поріг лекційної зали, Егерт зціплював зуби, переплітав пальці у кишені й переступав через власний страх. Величезне приміщення здавалося йому лиховісним, з ліпної стелі дивилися плоскі кам’яні обличчя, і в білих сліпих очах Солль вбачав чи то насмішку, чи то погрозу. Забившись у куток — лава здавалася незручною, швидко затікали коліна, німіла спина, він тупо дивився на високу, прикрашену різьбленням кафедру і зазвичай зміст того, про що говорив лектор, переставав вловлювати вже за кілька хвилин після традиційного вітання.

Пан ректор мав скрипучий голос і віщав переконливо й значуще. Говорив же він про предмети такі складні й відсторонені, що Егерт з відчаю припиняв будь-які спроби щось зрозуміти. Здавшись, він вертівся на лаві, прислухався до чиїхось віддалених перешіптувань, шерехів, усмішечок, спостерігав за танцем пилинок у сонячному стовпі, розглядав лінії на своїй долоні, зітхав і чекав кінця лекції. Іноді, сам не знаючи чому, підводив очі до маленького круглого віконця під самою стелею, яке хтозна-чому дивиться із зали в бібліотеку…

Огрядний і шумний професор природничих наук скидався швидше на м’ясника, ніж на вченого. З його лекцій Егерт розумів тільки вставні слова — «до речі», «як бачимо», «чого й варто було очікувати»… Час від часу професор робив й зовсім уже дивовижні речі: змішував рідини в скляних колбах, запалював вогники над вузькими горлечками спиртівок — ну точнісінько фокусник на ярмарку… Іноді до зали приносили живих жаб, і професор різав їх — Егерт, який свого часу безтрепетно відвідував бойню, заплющував очі й відвертався згорбившись.

Студентська братія прислухалася до промов з кафедри з перемінною увагою: то затихала, то посилено вертілась й перешіптувалась. Серед студіозусів зустрічалися й роззяви, і дурні, однак найглупіший із них розумівся на цьому набагато більше, ніж Солль.

Найцікавішими були лекції декана Луаяна. Особа його викликала в Егерта безліч сильних і суперечливих почуттів — і страх, і надію, і цікавість, і бажання просити про допомогу, і здригання від одного тільки погляду. Окрім того, наскільки не був Егерт зайнятий собою, він не міг не помітити тієї особливої пошани, якою оточували декана в університеті.

Усі шерехи й усмішечки стихали, варто було деканові з’явитися в залі, зустрівши його в склепінному коридорі — Егерт бачив на власні очі, — навіть сам пан ректор спішно засвідчував йому свою увагу й повагу, а студенти — ті просто завмирали, наче кролики перед удавом, і щасливчиком вважався кожен, хто отримав персональну відповідь на своє вітання чи заслужив посмішку декана.

Пан Луаян був магом — про це говорили й перешіптувалися, але на його лекціях не було нічого магічного: він розповідав про старі часи, про давно зруйновані міста, про війни, що колись спустошували цілі країни… Егерт слухав, поки вистачало сил, але надто часто повторювалися незнайомі імена й дати, він втомлювався, нічого не міг запам’ятати, втрачав нитку розповіді й, заплутавшись, впадав у відчай. Одного разу він таки запитав у Лиса — хіба декан не вчить студентів магії? У відповідь Егерт отримав такий співчутливий погляд і красномовний, але не цілком пристойний жест, що свідчив: ти, хлопче, м’яко кажучи, несповна розуму.

Ніхто зі студентів не носив зброї, але, якщо Егерт дотепер почувався майже голим без обтяженого сталлю пояса, то жоден з учених юнаків нітрохи не сумував за смертоносним залізом. Сповнені куражу, жителі флігеля мало не щовечора вирушали до міста, і гучне їхнє повернення переривало чутливий Егертів сон інколи опівночі, а часом і над ранок. Під зводами університету лунали відомі всім студентам, але незнайомі Егерту пісні, вирувало своє, особливе життя, але яким далеким було все це для нього, далеким і незрозумілим до останнього білявого волоска, бо він чужий, чужинець, прибулець.

…Лис пристроїв свій худий зад на стіл. Той, перебачивши на своєму віку не одне покоління Лисів, закректав так, ніби читав мораль. Егерт слабо посміхнувся у відповідь на питальний погляд шкодливих очей кольору меду.

— Мрієш? — діловито поцікавився Лис. — Мріяти добре на сніданок, на обід хотілося б чогось поживнішого… Га?

Солль знову вимучено посміхнувся. Лиса він теж побоювався — рудий син аптекаря був глузливий і безжалісний, як оса. Своє прізвисько він виправдовував повністю, і навіть до відлюдькуватого Солля не раз доходили чутки про його витівки. Втім, що там чутки, одна з витівок не так давно відбулася просто на Егертових очах.

З-поміж студентів був якийсь Гонза — завжди жовчний і всім незадоволений хлопець, син збіднілого аристократа з глухої провінції. Егерт не знав, чому цього разу Лис обрав мішенню саме його — однак, явившись одного разу до зали, Солль застав там якісь збуджені, але ретельно приховувані веселощі. Студенти переморгувалися й раз по раз затискали роти, щоб не пирснути від сміху. Егерт звично забився у свій куток і вже відтіля розгледів, що центром загального збудження був, звісно ж, Лис.