Розділ «Частина друга ТОРІЯ»

Охоплені жахом, бігли вони, та щокроку твердь під ними розступалася усе більше і виступала за ноги, і ось уже по коліна в землі молили вони про помилування, але закляття прозвучало, і губи заклинаючого охололи назавжди. А земля не тримала розбійників, не бажала більше їх носити, і пішли вони по пояс, а потім і по груди, і волаючі роти навіки заткнула трава, і тільки чорні діри залишилися в землі, та й вони…»

Солль не дочитав, з невидимої площі донісся тужливий звук, голос Вежі ордена Лаш. Егерт зітхнув і перегорнув сторінку.

«Повз селище йшов чаклун — старезний і злий старигань. Спіткнувся він об камінь, що лежав при дорозі, упав і поламав свої старечі кості. Заволав чаклун і закляв камінь, відтоді люди не селяться поблизу цих місць. Тяжко стогне камінь, конає від мук, і сміливці, які підбиралися близько, бачили чорну кров, що по краплях стікає з тріщини…»

Егерт відсунув книгу. Уже кілька днів перед очами його низкою мелькали дивні й жахні історії, більшість людей розсудливих вважала б їх казкою — розсудливий, та не той, хто носить на обличчі косий шрам.

«Був собі чоловік, і женився він на прекрасній дівчині і любив її всією душею, але надто вродливою була молода дружина, й уві сні явилася йому картина її зради. Тоді, сповнений страху й гніву, сказав він слова, що перетворилися на закляття: най кожен другий мужчина, на кого лише раз спрямує вона свій ніжний, прихильний погляд, змарніє й умре тяжкою смертю!

Але молода дружина була йому вірна всією душею, і жодного разу не глянула вона з ніжністю на іншого чоловіка. І минали роки, і жили чоловік та жінка в достатку й щасті, і підростали діти їхні. Ось змужнів їхній первісток, перетворившись із хлопчика на юнака, і одного разу, осяяний першою любов’ю, прискакав він додому на світанку. Мати його, яка стояла на ґанку, глянула на сина, побачила сяючі очі його й широкі плечі, побачила гнучку силу й молоду запопадливість сина свого, і тоді погляд її сповнився гордості й любові.

І вибухнуло старе закляття, і, не розбираючи й не милуючи, звалилося на юнака, скільки не ридала мати його. І тоді, збожеволівши, видряпала вона очі свої, що убили сина самим тільки поглядом…»

На університетському подвір’ї полискувала під сонцем трава, що ховала в оксамитовій зелені полчища цюркотливих коників. Невидимі комахи блаженствували, виспівуючи гімни життя, час ледарювато перемахнув за полудень, теплий вітер приносив запахи землі й квітів, а перед Соллем лежала на старому столі байдужа, наче свідок, книга.

«У багатої й знатної пані була красуня-донька. Змовившись із мандрівним співаком, вона хотіла втекти з дому, щоб вийти за бурлаку заміж. Але витівка не вдалася. Розсекретивши наміри закоханої пари, стара мати розгнівалася надміру й, знаючи дещо в магії, сотворила закляття: нехай чоловік, який позбавить цноти її доньку, не відає щастя, не бачить світла й не пам’ятає свого імені!

Довго й гірко ридала дівчина, менестрель вирушив до далеких земель, і ніхто не мав наміру більше свататися до прекрасної й багатої нареченої. Але ось одного разу гордовитий, хоч і збіднілий пан виявив бажання взяти її за дружину. Нашвидку зіграли весілля, і першої шлюбної ночі молодий чоловік привів до дружини в ліжко грубого, похітливого конюха…

І сталося так, що наступного ж дня конюх осліп і не бачив більше світу, збожеволів і забув своє ім’я, зісох, аби ніколи не знати щастя. А молодий чоловік зажив зі своєю дружиною й отримав багате придане, але недовго тривав його шлюб, бо…»

До кімнати залетів джміль — смугаста пухнаста кулька. Покружляв під сірим зводом стелі, ударився об раму, упав на руді від часу сторінки, ображено заревів і вилетів у вікно. Солль потер кулаком втомлені повіки.

Навіщо деканові Луаяну знадобилося, щоб він прочитав усе це?

Споконвіку від заклять страждали й відчайдушні лиходії, й іноді ні в чому не винні люди. Таким Егерт співчував особливо. І він теж жертва закляття. Усі ці люди, які жили казна-коли, споріднені з ним спільним лихом. На шляху йому зустрівся Мандрівець і мимохідь, одним рухом шпаги скалічив його життя…

Раніше Соллю ніколи не доводилося так довго сидіти за книгою. Від незвичного заняття нила спина, сльозилися й боліли втомлені очі. Подумавши було про відпочинок, Егерт зітхнув і знову притяг до себе розкриту книгу.

«У домі самотньої вдови заховався втікач-бурлака — стражники, які служили князеві тих місць, переслідували його, а жінка пожаліла й сховала в льох. Та коли, люті й озброєні, явилися до неї переслідувачі, не витримала вдова, злякалася й виказала втікача… Стражники відразу його й повісили, але вже з петлею на шиї сказав він жінці: що ти вчинила! Невірна ти, нехай же до самісінької смерті ніхто не вірить тобі!

І вмер бурлака, і закопали його відразу під вікном у вдови. Відтоді люди відвернулися від нещасної, бо не вірили їй — ні словам, ні очам, ні голосу, ні вчинкам, не вірили доброті її й чесності, і мала славу вона злої відьми…

Але сталося так, що через селище проїжджав на чорному коні білий, як молоко, старий. Зайшов він у дім до зневіреної жінки й промовив: знаю, яке лихо трапилося в тебе. Знаю, що вже спокутувала ти мимовільну провину. Слухай же, і я розповім тобі, як зняти закляття!

Вислухала вона й, дочекавшись опівночі, вийшла на могилу, що поросла під її вікном кропивою й будяком, в одній руці глечик з водою несла, у другій — гострий кинджал, старцем залишений. Стала перед могилою, подивилася місяцю в обличчя й сказала мерцеві в землі: ось вода, а ось гостра сталь. Дам тобі напитися, зніми з мене чари!

На цім слові встромила вона кинджал у самісінький могильний горбок, глибоко встромила, аж по рукоять, потім полила водою із глечика й пішла в дім, а на другий ранок дивиться — на могилі росте дерево, молода вільха. І зрозуміла тоді жінка, що закляття знято, і зраділа, і зажила відтоді мирно й щасливо, а за деревом на могилі доглядала, наче за сином…»