Розділ «Частина друга ТОРІЯ»

Солль ледве відірвав очі від рівних байдужих рядків. «Закляття знято, закляття знято» — залунало скрізь: в шурхоті вітру, у трелях невідомої пташки, у чиїхось віддалених кроках гучними коридорами флігеля. Закляття знято.

Світле небо! Варто було дні й ночі горбатити спину над страшною книгою, щоб ось так, випадково, наткнутися на історію зі щасливим кінцем. Мудрий, тисячу разів мудрий декан Луаян. «Закляття знято»… ЗАКЛЯТТЯ МОЖЕ БУТИ ЗНЯТО.

З дурною посмішкою він дивився у вікно, дивився, як, приминаючи траву, гасає за метеликом кошлатий бродячий пес. Попереду в нього холодні ночі під мостами й злі стусани тисяч ніг, але зараз він шмигає, як щеня, забувши про все на світі, він щасливий.

«Щасливий», — подумалося Соллю. Похитуючись, наче п’яний, він підвівся з-за столу й піднявся на підвіконня.

Наближався вечір, теплий весняний вечір; над університетським двориком висів квадрат синього надвечірнього неба, і в ньому повільно, наче напоказ, кружляли голуби — залиті косими променями призахідного сонця, білі птахи здавалися рожевими, як фруктові льодяники. Соллю схотілося плакати й кричати що є сил — так, начебто вантаж закляття вже скинуто й ганебний шрам змитий з обличчя, наче кірка налиплого бруду. Не наважуючись заспівати, він обмежився тим, що широко й радісно посміхнувся бродячому псові на траві.

— Агов, Соллю! — здивовано пролунало в нього позаду.

Усе ще продовжуючи посміхатися, Егерт повернувся до дверей. На порозі з широко розплющеними очима стояв здивований Лис і теж посміхався — від вуха до вуха.

Повз увагу сина аптекаря не міг пройти надмірний інтерес декана Луаяна до вільного слухача Солля, що виявився в щедрому дозволі користуватися особистою декановою книгою. Уже кілька днів Лис знемагав від цікавості, але, звикнувши ставитися до декана з повагою й побоюванням, не наважувався без дозволу заглянути в книгу або прямо запитати в Егерта. Дивлячись, як той проводить цілісінькі дні й ночі над пожовклими й, певно, переповненими магії сторінками, Гаетан сповнився до Солля деякою повагою. Саме тому — а ще тому, що був просто хорошим хлопцем, він так зрадів зміні Егертового настрою і його згоді вийти, нарешті, в місто.

Біля парадного входу до університету Лис затримався, не в змозі відмовити собі в задоволенні поплескати по попі дерев’яну мавпу. Відполірована сотнями рук, вона лаково блищала. Набравшись духу, Солль і собі вчинив теж саме.

Цей фамільярний жест додав Егерту впевненості. Вечір був теплим, м’яким, сповненим запахів і звуків — не різких, як удень, а притлумених, розчинених в оксамитовому серпанку спадаючої темряви. Небо згасало, але до настання ночі було ще далеко. Егерт ішов, закинувши голову, відчуваючи вітер у волоссі й незвичне, геть-чисто забуте відчуття радісного спокою в усьому тілі.

Зустріли шумну групку студентів — Егерт упізнав знайомі обличчя, Гаетан же на самі лише рукостискання витратив мало не півгодини. Далі пішли разом, Солль намагався триматися ближче до Лиса й ретельно дотримувався охоронних ритуалів — стискав у кулак правицю, а лівою рукою тримався за ґудзик.

Для початку завернули в трактир — крихітний, з єдиним високим столиком у центрі, з підвішеною до стелі кліткою з товстим флегматичним кроликом. Заклад чомусь називався «У зайця», і веселі студенти вихлебтали кожен по склянці вина — кисле, з погляду гурмана Солля, пійло принесло йому набагато більше задоволення, аніж усі вишукані вина, випиті ним дотепер.

Радісною юрбою висипали на вулицю. Злегка захмелілий, Егерт розслабився настільки, що забув про захисні ритуали. Лис прямував попереду як провідник і поводир. У якомусь провулку виловлено було двійко шустрих дівчат, і компанія рушила далі під їхній нескінченний вереск і дзвінкий регіт.

Наступний на шляху трактир називався просто «Будьмо», і в ньому затрималися довше. Егерт відчував, як, розливаючись, вино капає за комір. Обидва дівчиська, безпомилково видивившись у юрбі студіозусів найвищого й вродливого, вертілися навколо Солля, як жваві рибинки довкола насадженого на гачок хробака.

Рушили далі. Помітивши у віконці першого поверху вогник, Лис із несподіваною для щуплого тіла силою підхопив першу-ліпшу дівчину на руки й, спритно закинув їй на спину пишну спідницю й приклеїв місцем, що оголилося, до шибки. Дикий крик, що послідував за цим з кімнати, викликав у студентів напад реготу, від якого очі вилазили на чоло й лопали животи. Підхопивши дівчиська під пахву, Лис повів свою компанію геть, не чекаючи, поки на вулицю вискочить злючий мешканець постраждалого будинку.

Жарт усім сподобався, і, хапаючи по черзі то одне, то друге дівча, Лис за допомогою товаришів повторював його знову й знову. Один раз довелося рятуватися втечею, бо хазяїн надумав спустити собаку. Ці хвилини були найнеприємніші для Солля — звичний страх відгукнувся холодом у животі й слабістю в ногах, але погоня незабаром відстала, і Лис так кумедно передражнив пса, який безславно потерпів фіаско, що Егерт майже цілком перестав боятися.

Трактир «Мила фантазія» не був удостоєний візиту — Егерту здалося, що веселу компанію збентежили сірі фігури, потопаючі у плащах з каптурами, які мирно сиділи в кутку. Служителів Лаш було двоє чи троє — однак студенти, не змовляючись, відразу вийшли геть. Солль поспішив слідом за всіма, трохи шкодуючи, — і дарма, — наступний трактир, «Одноока муха», виявився неперевершеним.

Заклад цей слугував місцем зібрань не одного покоління студентів. Ніби наслідучи Велику Актову залу, уздовж усього чималого приміщення тяглися лави й довгі столи, а в кутку було влаштовано якусь подобу кафедри. Притулившись, як завжди, на краю лави, Егерт здивовано вслуховувався в нескінченні куплети сороміцьких пісень — і Лис, і всі решта знали їх безліч. То червоніючи, наче дівчина, то прискаючи зо сміху, Солль, нарешті, пристосувався підспівувати приспів: «Ой-йой-йой, не кажи, любко, не розказувай! Та й того, що під сорочкою, не показувай!»

Поверталися в цілковитій темряві — Егерт тримав Лиса за рукав, щоб не заблукати. Обоє були добряче п’яні. Ввалившись у кімнату, Лис насамперед зажадав запалити вогонь, потім впустив на підлогу пряжку від плаща, сів на постіль і втомлено оголосив, що життя його сухе й шорстке, як собачий язик. Співчуваючи приятелеві й прагнучи зробити йому послугу, Солль у пошуках загубленої пряжки став навколішки, стиснувши в зубах свічку, а коли заглянув під своє ліжко, то помітив запилений предмет, що темнів біля самої стіни.

— Агов! — п’яним голосом поцікавився Лис. — Ти нащо під ліжком живеш, га?