Розділ «Частина друга ТОРІЯ»

Зайнялася самотня свічка. Егерт, мокрий наче миша, сплюнув від досади й водночас зітхнув з полегшенням: збрехав, клятий жартівник. Збрехав… Напевно.

Лис стояв посеред кімнати зі свічкою, і чорні тіні на стінах здригалися — у Гаетана трусилася рука.

До самого світанку обоє старанно вдавали сплячих. Уранці, після довгого кількахвилинного вивчення косого шраму на зарослій щетиною щоці, Егерт переміг себе й поплентався на лекції.

Декан Луаян спустився зі свого кабінету трохи раніше, ніж звичайно; угледівши його наприкінці коридору, Егерт відсахнувся у темну, сиру нішу стіни. Не помітивши Солля чи зробивши вигляд, що не помітив, декан пройшов мимо, саме тут його й наздогнав Лис.

Егерт не бачив його, чув тільки незвично боязкий, плутаний Гаетанів голос: здається, Лис просив за щось пробачення. «Клятий язик… — ловило Егертове вухо. — Я й сам не знаю, як… Клянуся небом, надалі мовчатиму, наче риба…»

Щось м’яко, спокійно відповідав декан. Голос Лиса повеселів, зацокали, віддаляючись, його каблуки.

Декан постояв роздумуючи, потім повернувся й, зупинившись навпроти ніші, тихенько погукав, дивлячись убік:

— Егерте.

Кабінет здавався величезним, не набагато меншим від Актової зали. Сонячне світло тонуло в темних портьєрах — наче важкі повіки на втомлених очах, на вікнах лежали оксамитові полотнища, занурюючи кімнату в півморок.

— Роздивіться, Егерте… Вам, напевно, цікаво, от і роздивіться…

Посеред кабінету височів письмовий стіл із триголовим мідним канделябром; поряд, один напроти одного, стояли два дерев’яних крісла з різьбленими високими спинками, а позаду столу на гладенькій стіні тьмяно поблискувало розправлене пташине крило — куте, сталеве.

— Це пам’ять про мого вчителя. Його звали Орланом… Я розповім про нього згодом.

Обережно ступаючи, Егерт рушив уздовж стіни. Бліде, понівечене шрамом обличчя віддзеркалилося в мутній скляній кулі зі свічкою посередині. На круглому перекособоченому столику юрмилися срібні фігурки людей, звірів і величезних комах. Виготовлені з надзвичайною майстерністю, всі вони, здавалося, дивляться в одну точку. Егерт пригледівся — погляди срібних істот не відривалися від вістря кравецької голки, що стирчала з безформної грудочки деревної смоли.

— Дивіться, можна… От тільки руками не чіпайте.

Небо, Егерт відгриз би собі палець, перш ніж наважитися доторкнутися ним до опудала величезного пацюка, закованого в справжнісінькі ланцюги. Оголені зуби давно загиблого гризуна здавалися вологими від в’язкої слини.

Дві масивні шафи, суворі й неприступні, наче стражники, замкнені були на два висячих замки. Уздовж стін тяглися полиці — ймовірно, це були особливі книги, книги з магії. Егерт здригнувся — корінець одного з томів густо поріс чорною блискучою вовною.

У нього відпала охота дивитися далі. Відсахнувшись, він боязко глянув на декана.

Той неквапливо відсунув край портьєри, пропускаючи до кабінету потік денного світла; невимушено всівся в одне з дерев’яних крісел.

— Що ж, Егерте… Настав час нам поговорити.

Скоряючись зведеній руці, Солль на ватяних ногах підійшов і присів на краєчок другого крісла. У вільний від портьєри кутик вікна він бачив блакитний шмат неба.