Розділ «Частина друга ТОРІЯ»

Солль натягнув ковдру до самого підборіддя. Кинув у невидиму стелю:

— Він обіцяв… допомогти мені. А я… не знаю. Я боюся його… А тут ще вона…

— Хто — вона? — відразу поцікавилася темрява.

— Вона… Торія, — губи Егерта неохоче, через силу вимовили це ім’я.

— Торія? — перепитав Лис з побоюванням і водночас мрійливо. Шумно зітхнув і сумно додав: — Забудь.

Далеко у місті перегукувалася нічна варта.

— Він вчить її… чаклунству? — із завмиранням серця запитав Егерт.

Лис знову роздратовано завовтузився на ліжку.

— Дурнем народився, дурнем і помреш… Він нікого не вчить… магії! Це тобі не арифметика й не кравецька справа…

І знову тиша, тільки чутно шерех метелика та сердите сопіння Лиса.

— Але ж він маг? — знову запитав Солль, долаючи мимовільну боязкість. — Адже він великий маг? Я ж тому й…

Він хотів сказати, що тому й прийшов до міста, щоб зустрітися з великим магом, про якого чув на дорогах і постоялих дворах; хотів сказати — і запнувся, побоявшись виказати про себе більше, ніж слід. На щастя, Лис нічого не помітив, ліжко під ним знову заходило ходором.

— Я… — знову почав Солль, але зненацька Лис перебив його.

Голос рудого Гаетана звучав незвично серйозно, навіть трохи патетично:

— Я в університеті другий рік… І ось що скажу тобі. Декан Луаян, він… Може, і не людина зовсім, — він перевів подих. — Ні, зла нікому не робить… Історію ліпше за нього ніхто на світі не знає, це точно… Тільки ти правильно його боїшся, Соллю. Було якось… Ти тільки не патякай… Але я сам бачив, Соллю! З’явилася на площі баба з барабанчиком… Убога, барабанила й жебрала. Казали про неї… що зурочує, що ліпше обходити десятою дорогою… А я не послухав, цікаво стало… Бачу, декан іде… Порівнявся зі старою, та раптом як розвернеться, як гляне… Я поряд стояв, але й мене мало не вбило цим поглядом… А баба барабан кинула і як засичить! Щось шепоче, хоча ні слова не розбереш, слова брязкотять, наче замок іржавий… Ну й… декан теж їй… сказав. Таке слово… Потім три дні у вухах дзвеніло. І потяг її… Не руками, а так, ніби на мотузці невидимій… І я за ними потягся, дурень, хоч і жижки тремтіли… Завернули в підворіття, і стара… Там, де стояла бабища, дивлюся, зміюка здоровенна, слизька звивається, на декана пащу роззявляє, а він тоді руку підніс, і з цієї руки…

Лис дивно запнувся й замовк. Солль лежав, заледве стримуючи нервовий дрож.

— Ну? — вичавив він нарешті.

Лис завовтузився. Встав. Пошльопав руками по столу, розшукуючи кресало.

— Ну?! — простогнав Егерт.

— Ну, — глухо відгукнувся Лис, висікаючи іскру. — Декан запитує: чого тобі? А вона сичить: вільного слухача Солля на поживу…