Розділ «Острів перевертнів»

Тіло сокола попливло, змінюючи обриси. Відчайдушно б’ючи крильми, величезний птах таки вирвався з людської хватки, а його загнутий дзьоб щосили вдарив вовкулаку в чоло. Сокіл здійнявся…

Прикриваючи голову руками, вовкулака перекотився вбік, зробив переверт через клинок, який лежав поруч… І сокіл на льоту втрапив у роззявлену вовчу пащеку.

Кістки крил страшенно хруснули в міцних вовчих щелепах. Тримаючи в зубах птаха, який іще намагався вирватися, вовк біг до вівтаря кам’яного кільця. Над «вісімкою» відчайдушно, безсило кричали й металися соколи.

— Давай, синку, давай! — скажено горлав майор.

Рудий мотнув головою, з розмаху жбурнувши сокола між стели. Важке тіло вдарилося об камені. Закривавлена людина, задихаючись, лежала на вівтарі.

Тим часом інша закривавлена людина, так само задихаючись, навалилася на неї.

— Мій вер-рх, мій! — гарчав Рудий. — І вона теж — моя! Від-дай!

Ірка побачила, як Кречет повільно, через силу похитав головою.

— Вона… з тобою… — ворухнулись розбиті губи. — Ти… відбив…

— Бр-решеш! — сильні пальці Рудого зімкнулися в Кречета на горлі.

Сокіл захрипів, задихаючись.

— Та він же його зараз уб’є! — Ірка підхопилась на ноги…

Гримнув постріл…

Молодий вовкулака сіпнувся, закидаючи голову… Потім схопився за груди… І впав на вівтар поруч із непритомним супротивником, змішуючи свою кров із його.

Кам’яні кола водночас здригнулися, начебто від землетрусу. І спалахнули шаленим світлом! Камінь вівтаря ледь чутно зітхнув, і Ірка побачила, що кров усотується в нього, неначе в губку. Юна відьма відчула, як із каменів щось виглянуло. Обвело поглядом галявину… І немов приготувалося до якоїсь рутинної, страшенно обридлої, але — що вдієш! — потрібної й важливої процедури.

— Вовк — жертва, вовк! Не сокіл! — радісно проклекотав старий Балабан, підхоплюючись над «вісімкою». — Але… хто стріляв? Хто? — Він розгублено обвів очима скам’янілих від несподіванки суддів і глядачів.

— Знущаєшся? — прохрипів майор. — Р-рви їх!

Перестрибуючи через кам’яне кільце, величезні вовки кинулися на середину галявини. Дике виття вовчої зграї розітнуло ніч. А їм назустріч, люто клекочучи, неслися соколи. Хижо розчепірені пташині пазурі встромилися в зашийок вовкулаки. Могутній загнутий дзьоб ударив у міцне вовче чоло, жбурнувши вовкулаку додолу. Б’ючи крильми, соколи по двоє-троє налітали на розлючених вовків. А десь вовчі зуби вже кришили тонкі пташині кісточки, і сокіл із пораненим крилом безсило бився на закривавленій траві… Пітьма сповнилась криком, хрипом, стогоном, клекотом, лютим клацанням щелеп.

Розділ 16

Розійтись по вівтарях!