Розділ «Острів перевертнів»

— Тому що він мент! — закричала Тетянка.

— А що, за чаклунство — як за хуліганство, п’ятнадцять діб дають? — здивувався Богдан.

— Ні. Просто мент, заскочивши у своїй квартирі сторонніх, зазвичай ду-уже нервово реагує. Ще застрелити може!

— Або покусає,— зітхнула Ірка. — Чекаємо.

Звук кроків повідомив, що довго чекати їм не доведеться. Хтось ішов по роздовбаній асфальтовій доріжці, зі звичною впевненістю обминаючи вибоїни. Раптом ритм кроків збився, вони сповільнилися, а потім і зовсім стихли. Своїм гострим слухом Ірка почула, як незнайомець тихо, зовсім нечутно для звичайного людського вуха, звернув геть зі стежини й обережно ступаючи, подався запилюженим газоном, тихенько заходячи позаду дітлахів. Вона почула легесеньке-легесеньке, наче шурхіт крила метелика, шелестіння тканини й уловила запах металу й мастила.

— І справді, нервово реагує,— буркнула вона й, трохи підвищивши голос, сказала: — Майоре, це ми!

На мить усе стихло, потім до Ірки долинуло полегшене зітхання й ледь чутне клацання затвора — майор поклав пістолет до кишені. Темна постать матеріалізувалася з мороку прямо перед дітлахами.

— Ну і чого ви отут затаїлися? — не здоровкаючись, похмуро буркнув майор. — Нічого не знаю, нічим допомогти не можу й узагалі, ви не вчасно! — Роздратовано тупаючи, він рушив нагору сходами.

Друзі перезирнулися й поквапилися слідом.

Гучно брязкаючи ключима, Ментівський Вовкулака відімкнув двері, підозріло глянув на дітлахів, страдницьки звів очі до брудно-білої стелі сходової площадки, потім щось пробурмотів собі під ніс й пропустив гостей до квартири.

— Мені не те що ваші, мені б свої проблеми розгребти! — майор кивнув на завалений грубими папками стіл. — Ось, із відділку сюди понатягував. Передадуть мої справи іншому, а в мене в паперах така плутанина, що просто шерсть дибки! — Він пішов у кухню, хряснув дверцятами холодильника й повернувся, тримаючи в руках пляшку пива. Буркнувши: «Вам не пропоную», — плюхнувся в крісло й утомлено витяг ноги. — Мені працювати треба, не піднімаючи голови, а я весь вечір у нотаріальній конторі просидів! Усі кишки мені вимотали й душу вийняли!

— Вас там що, у жертву приносили? — похмуро поцікавилася Тетянка.

Майор так і завмер із пляшкою в зубах. Тонкою цівкою пиво потекло по підборіддю. Вовкулака судорожно ковтнув, вийняв пляшку з рота й уп’явся в Тетянку.

— Це ти до чого? — грізним тоном поцікавився він.

— Та ні до чого. Пожартувала я. Самі ж кажете: кишки, душу… — налякана його підозрілим поглядом, пробубоніла Тетянка.

— Ніяких жертвопринесень, — твердо, немов цвяхи забивав, заявив майор.

— Звичайнісінька життєва справа. Заповіт. Що тут такого?

— Та нічого, нічого! — заволала Тетянка. І відразу ж уп’ялася в майора не менш підозріло, аніж він на неї.— Ви вже склали заповіт?

Майор злегка образився:

— А мені що, по-твоєму, і заповісти вже нема чого?