Розділ «Острів перевертнів»

— Скорше вже наліт, — пробелькотіла Тетянка. Висунувшись із вікна, вона стривожено спостерігала, як у всьому будинку спалахують вікна. За склом заметушилися темні силуети розбуджених мешканців. — А ваші сусіди міліцію не викличуть?

— А я, по-твоєму, хто? — здивувався Ментівський Вовкулака. — Не викличуть, вони звикли, у мене тут отак завжди то стрілянина, то бійки. — Майор нахилився й діловито заламав соколу-перевертню руки за спину. Клацнув замок наручників. — Ну що, соколику, відлітався?

Перевертень розплющив очі, великі й круглі, у глибині яких ще жевріло люте божевілля мисливського птаха.

Майор ривком підняв бранця на ноги, схопивши за комір куртки.

— Ну-ну, не провисай, нічого з тобою не сталося, у мене в пістолеті прості кулі, не срібні. Але ж були колись часи, жили собі зграї вовкулак спокійно, і ніхто на наше добро дзьоб не гострив! І де ж ви такі вилупилися! Прямо на хвіст падають! — сумно сказав майор. — Здавалося б, птахи… ластівки-синички… — Вовкулака презирливо скривився, — …а підлість у вас якась зміїна. Адже в нас із вами угода була. Забули? Ви аж пір’я на собі скубли, казали, що до призначеного дня до нас не полізете. А самі тишком-нишком, утрьох на одного…

Бранець засміявся:

— Вовче, не бреши як пес…

Ірка ображено закліпала й розлючено вп’ялася в сокола.

Майор із вибачливою посмішкою озирнувся до неї:

— Молодий іще, дзьобом казна-що клацає…— він люто трусонув сокола за барки й прогарчав йому в обличчя, шкірячи ікла: — І що ж це я брешу?

— Та все! Ми на ваше добро дзьоб гостримо, дуже нам треба! — сокіл презирливо посміхнувся. — А самі? Адже зуб давали, що призначеного дня чекати будете! Де вона? Кажи, старий вовче! Думав, ніхто не дізнається, що твій Рудий її тут ховає?

Ментівський Вовкулака аж сторопів:

— Ти що верзеш, гад пернатий? Літав уночі, за високовольтну лінію перечепився, то тепер у тебе коротке замикання в мізках? Звідки вона могла тут узятися?

— Не прикидайся, ми все-е знаємо! Обдурити нас вирішили? Призначеного дня чекати страшно, за шкури свої трясетесь? Рудого свого облізлого прикриваєте? А не вийде! Краще сам її віддай, вовчара поганий, усе одно ми вам усім пащеки порвемо!

Майор скипів від обурення:

— Це ми за шкури трясемося, це наш Рудий облізлий? Та це ваш Кречет, курка обсмалена, полетів увесь у мазуті! — Він кивнув на вікно і раптом замовк, наморщивши лоба. Вираз його обличчя раптово змінився. Майор міцніше вхопив сокола за барки. — Усім пащеки порвете? Ти сказав — усім? Де твоя зграя, ти, дурна гуско?! — закричав він, щосили трясучи бранця. — Кажи, пучок пір’я, доки я тобою подушку не набив!

Міцно стиснувши губи, сокіл мовчав. Голова в нього безсило теліпалася, наче в дохлого птаха. Ментівський Вовкулака відштовхнув хлопця геть. Схопивши мобілку, він почав роздратовано натискати на кнопки.

— Не відповідає! І цей теж не відповідає! — розпачливо белькотів майор. — І цей! Мої хлопці! — завив він. Раптом його обличчя прояснилося. — Алло! Алло! — закричав Вовкулака в слухавку. — Де ви? Де?

Виття й свист вихлюпнулися до кімнати крізь мікрофон мобілки. Було чутно, як чийсь захеканий голос швидко забелькотів:

— Командире, на нас напали! Соколи! Багато! Прямо на Рудого кинулись! Ми встигли забарикадуватись, але він залишився назовні! Ще відбивається, але довго не протримається! Рятуйте! Командире! Рятуйте!