Розділ «Острів перевертнів»

«А й справді, чого це я стою! — подумала Ірка, побачивши, як чітко, по-воєнному, змійки вишиковуються довкола неї, як загрозливо тріпотять їхні язички, а кімната сповнюється тихим злісним шипінням. Ще кілька секунд — і її оточить щільна огорожа з готових до атаки змій. — Треба щось робити!»

Ірка стрибнула. Випроставши руки зі скрюченими пальцями, вона вилетіла в останній, ще не замкнутий просвіт зміїного паркану. Прямо на груди гада, що сидів за столом. Стілець перекинувся. Прибулець та Ірка упали під стіл.

— Та ти збожеволіла!!! — пронизливо заверещала соцзабезівська тітка. — Я викличу міліцію!!!

— Ой, не треба міліцію! — миттю відгукнулась нажахана бабця. — То вона так грається, мала ще дитина!

— Та що ви мелете! Ірино! Негайно відпусти представника Комітету! — З неймовірною для її габаритів спритністю тітка пірнула під стіл і, схопивши Ірку за плече, розвернула до себе.

І відразу ж дикий, майже ультразвуковий крик вихопився з її грудей. На тендітних дівочих плечах, вишкіривши величезні ікла, красувалася голова здоровенного собаки.

Тітчин крик перетворився на хрипіння, очі вирячились, а пальці відразу ж ослабли…

Сильним поштовхом скинувши Ірку із себе, прибулець підхопився на ноги. Вертикальні зіниці його очей налилися тьмяним червоним вогнем. Згусток темряви в його руках уже не нагадував портфель, він збільшувався, розкидаючи довкола себе довгі в’юнкі щупальця. Вони миттю схопили тітку із соцзабезу й бабцю, загортаючи їх у кокони мороку, а потім раптово розчинилися, залишивши на підлозі два непритомних тіла.

Думки в Ірчиній голові метушилися, як пасажири на потопаючому «Титаніку». Урятувати бабцю, зупинити страшного прибульця… Мерщій накласти на нього закляття! Ірка відкрила було рота… Але з її горла вирвалося тільки жалюгідне скигління.

Лиховісний гість із задоволенням спостерігав, як смикається собача паща, марно намагаючись вичавити із себе бодай слово.

Його огидне свистяче дихання змушувало Ірчині вуха нервово дрижати. Тільки не втрачати голову! Утім, уже надто пізно, голову вона втратила, тепер хоча б не розгубити мізків! Вона судорожно намагалась зачепитися за людську свідомість, але із жахом відчувала, як її думки стають млявими і якимись пласкими. Проте м’язи наливаються силою, напружуються, готові кинути тіло вперед, прямісінько на горлянку ворога! Р-розірвати, р-р-розірвати! За мить Ірка знову знялася в повітря.

Короткий, пекучий удар полоснув її поперек морди й жбурнув геть. Відчайдушно завивши від болю, відьма клубком покотилась по підлозі. Вона спробувала встати, але її лапи враз ослабли й роз’їхались у різні боки. Крокуючи м’яко й розмірено — із п’ятки на носок, із п’ятки на носок — чорні черевики підійшли й спинилися прямісінько перед її носом. Насилу підвівши важку голову, Ірка подивилася вгору. Ворог височів над нею, посміхаючись і легко постукуючи по долоні товстим батогом, сплетеним із темряви. А на його долоні… Ірчині очі стали ще більші. Виграючи тим самим тьмяно-червоним світлом, що й очі прибульця, зблискував перстень із рубіном. Крізь куцу собачу пам’ять почали повільно спливати людські спогади.

«Перстень із рубіном… Хазяїн нічок… Той самий, котрий шукав Хортову кров… Хазяїн…»

Прибулець нахилився, пильно вдивляючись у сповнені жаху й болю собачі очі.

— Це ж треба, упізнав! Який розумний собачка! А на вигляд — звичайна тварина, — презирливо сказав він. — Слухайся хазяїна, псино!

І сплетений із пітьми батіг хрест-навхрест хльоснув Ірку по плечах. Вона болісно заскавчала й, зірвавшись із місця, вчепилася в нього зубами. Розлючено загарчавши, Ірка хотіла розірвати прибульця… Але кінець батога розпався на десятки крихітних зміїних голівок. Люто засичавши, змії порозкривали свої отруйні пащеки… Ірка швидко розтиснула зуби й стрибнула назад. Тієї ж миті її осліпило вогнем, аж сльози виступили.

— Тварина, — процідив хазяїн персня. — Тупа. Безмозка.

Так як він посмів! Захлинаючись лютим гарчанням, Ірка кинулась на ворога й одразу ж захрипіла, задихаючись. Батіг зашморгнувся в неї поперек грудей і безжалісно стис, вичавлюючи повітря з її легенів. Ірка заборсалася, намагаючись бодай якось звільнитися. Хазяїн персня рвучко смикнув відьму до себе. Її протягло по підлозі. Упираючись усіма лапами, Ірка спробувала зупинитися. Але ворог уже схопив її за горло й підняв у повітря. Дівча зависло, вишкіривши собачі ікла й відчайдушно дряпаючи руку, що міцно стискала її шию, слабкими людськими нігтями.

Хазяїн персня з розмаху вдарив Ірку мордою об дзеркальні дверцята холодильника. Її широкий чорний ніс тицьнувся в скло, і перед відьмою у всій своїй красі постала вона сама, її людське тіло, що закінчувалось собачою головою. Точнісінько як один із людожерів-песиголовців, що раніше снилися Ірці в жахливих снах.

Вона жалібно заскавчала, а хазяїн персня голосно розреготався злим сміхом: