Розділ «Острів перевертнів»

Чоловік кивнув.

Бабусина фізіономія миттєво втратила войовничість, натомість набула страдницького виразу.

— Ой, потрібна допомога, ой потрібна! Бо я вже стара жінка, та бідна, цілий день на городі порпаюсь, щоб ту дитину прокормити, а дитина ж росте, та ще й така неслухняна… — бабця на хвильку зупинилася й, обережно зиркнувши на чоловіка, уточнила: — Чи ви тільки слухняним дітям допомогаєте?

Нічого не відповівши, чоловік непевно похитав головою і, як і раніше, стояв на місці. Бабця пильно дивилася на нього, очікуючи, коли ж він, нарешті, увійде у хвіртку. Чоловік не ворушився. Соцзабезівська тітка махнула рукою, натякаючи своєму супутникові, що непогано б було переступити поріг. Схоже, її натяки не мали жодних наслідків, оскільки чоловік так і продовжував тупцювати біля входу, нервово перекладаючи свій темний портфель із руки в руку. Замок портфеля яскраво зблискував у перших променях вранішнього сонця, а на пещеній руці миготів червоними сполохами перстень із великим, напевно дуже дорогим, каменем.

Чого він там застряг, штанами, чи що, зачепився? Повз Ірку промайнула сіра тінь. Стрибонувши прямо з яблуні, кіт приземлився на паркан. Пройшов до хвіртки й, витягнувши шию, уп’явся в прибульця круглими очиськами. Чоловік відсахнувся в бік від котячої морди… Кіт ворухнув вусами, немов принюхуючись… І раптом дико, злобливо засичав, скалячи ікла, і по-верблюжому вигнув спину.

Соцзабезівська тітка підскочила від переляку, бабця на ґанку теж здригнулася.

У стомлених Ірчиних мізках немов перемикач крутнули. Вона уважніше придивилася до дивного гостя… і побачила! Те, що він перекидав з руки в руку, неначе гарячу картоплину, було зовсім не портфелем, а густим клубком пітьми, яку пронизували короткі вогненні зблиски. Під низько опущеними віями чоловіка вигравали лиховісні червоні сполохи, а всю постать огортала невидима для інших, але чітко помітна для Ірки тінь.

Дівчинка уявлення не мала, хто він такий, але добре розуміла, що прийшов він саме за нею, за Іркою! Зараз увірветься досередини… Вона відступила на крок і відразу зупинилася. А дзуськи, не увірветься! До будинку відьми немає ходу тим, хто прийшов зі злом. Якщо, звісно, сама господарка здуру не запросить. Буде тупцювати біля хвіртки, гад! Ірка єхидно всміхнулася прибульцеві…

— Тьху ти, бісова звірина, налякав до смерті! — бабця махнула на кота рушником і відразу ж приязно посміхнулась гостеві. — Та що ж ви там стоїте! — І, перш ніж Ірка встигла зрозуміти, що зараз станеться, бабця додала: — Та заходьте ж до хати!

Чоловік теж привітно посміхнувся. Його довгі темні вії підскочили догори, і на Ірку впритул глянули холодні зміїні очі з вузькою щілиною вертикальних зіниць. Наче в жахливому сні, дівча побачило, як він піднімає ногу й переступає поріжок хвіртки. Чорний тупоносий черевик опустився на гравій доріжки, наче на горлянку смертельного ворога. Ірці здалося, що доріжка опирається цій давкій ході, намагається вислизнути й скинути із себе прибульця. Кіт на паркані несамовито нявкотав. Чоловік повернув голову… І величезний невидимий кулак урізався котові в морду, знісши його геть із паркану.

— От клятий котяра, ти ба, як стрибонув! — незворушно похитала головою бабця. — До кухні проходьте, дорогі гості, поговоримо! Самі побачите, як нам потрібна допомога — І бабця повела за собою тітку із соцзабезу та її страшного супутника.

— Нічого собі! — сплеснула руками тітка. Скам’янілим поглядом вона витріщилась туди, де на тлі сірої потрісканої штукатурки стіни, між кряжистим чудовиськом ще довоєнної плити й кривоногим столом височіла білосніжна громада розкішного двокамерного холодильника. Із баром та апаратом для льоду. Роззявлений рот і вирячені очі соцзабезівської тітки відбилися в дзеркальних дверцятах. — А це ще що, мікрохвильовка? Це ж дуже дорого! Я собі такого дозволити не можу, а ви… А все туди ж, допомогу хочуть!

Бабця войовниче випнула груди:

— Ой, очі твої завидющі, шоб вони назавжди в тебе повилазили, прям як зараз! Це ж усе дитині! Гумова — чи як там? — гуманітарна допомога! Від добрих людей! Правда ж, Яринко?

Не зводячи насторожених очей із лиховісного гостя, Ірка кивнула. Можна й так сказати. Гуманітарна допомога від доброго бізнесмена Іващенка. В обмін на врятовані мільйони.

— Понімають люди, шо дитині потрібна допомога! Правильно ж я кажу? — бабця запобігливо зазирнула в обличчя чоловікові.

Не зводячи очей з Ірки, той посміхнувся:

— Допомога їй, безумовно, потрібна. От тільки чи отримає вона її…— Він із сумнівом похитав головою і пройшов углиб кухні.

Старі дошки підлоги навіть не рипіли — горлали! — під його важкою ходою, немов так само гукали на допомогу.

— Бабусю, навіщо ти його запросила?! — нажахано прошепотіла Ірка.