Розділ «Острів перевертнів»

— Так інша ж бабуся, покійна Єлизавета Григорівна. Вона Яринку до себе забрала. Порядна була жінка, добра. Розуміла, шо я вже стара, не можу з дитиною возитись.

— А чому вона померла? Хворіла? — зацікавлено спитала соцзабезівська тітка.

— Та не вічно ж їй жити! — обурилась бабця. — Вона ж аж на п’ятнадцять років за мене старша була!

— Зрозуміло, — задоволено кивнув гість і недбало кинув блокнот на стіл.

Пара випуклих очей закліпала на обкладинці. Сама обкладинка стала рельєфною, з’явився вигин спинки, під білим пузом ожили перетинчасті лапи, а червоний язичок закладки ворухнувся й зник у пащеці. Товста зелена жаба зістрибнула зі столу й важко гепнулась на підлогу.

— Яринко, подай блокнотик, бачиш, упав, — солодким медвяним голосом мовила бабця.

— Бачу, — процідила Ірка, розглядаючи роззявлену пащеку гидкої тварини із дрібними гострими зубами. Важко відштовхнувшись лапами, жаба стрибнула вперед і всілася дівчинці на ногу. Гострі колючки жаб’ячих зубів уп’ялися в черевичок. Ірка спробувала скинути жабу, але та, міцно зімкнувши щелепи, почала заковтувати черевик, а заразом і ногу. Дівча чимдуж брикнуло ногою.

Черевичок злетів разом із жабою, що намертво в нього вчепилася. І з розгону заїхав прибульцеві в лоба. Щось глухо бахнуло, неначе вибухнула повітряна кулька.

Гість відсахнувся й ледь не впав зі стільця. Ірчин черевичок гепнувся на підлогу. На нього, зашурхотівши сторінками, упав блокнот у тріснутій зеленій обкладинці.

— Ірино! — гнівно закричала тітонька із соцзабезу.

— Я ненавмисно, — буркнула Ірка й потяглася за своїм взуттям.

— Нічого-нічого, — гість скривив губи в лиховісній посмішці удава Каа, який зустрівся з добре вгодованим бандерлогом, і впустив ручку. Немов заворожена, тітонька із соцзабезу дивилася, як, сухо стукнувшись пластмасовим корпусом об підлогу, блакитна ручка покотилась прямісінько до протягнутої руки дівчинки… Уклякнувши на місці, Ірка стежила, як маленька блакитна змійка швидко повзе до неї, обмацуючи повітря рухливим язичком. Ось вона спинилася біля кінчиків її пальців і стала в бойову стійку…

Світ довкола почав блякнути, втрачаючи кольори. Змійка стала просто сірою. Із неймовірною для людини швидкістю Ірка схопила свій черевичок. І щосили гепнула змію по голові. Під каблуком хруснуло.

— Знову ненавмисно?! — тітонька із соцзабезу підхопилася з місця, здивовано зиркаючи на розчавлені шматочки пластмаси.

Носком черевика Ірка змела геть безпомічне розпластане зміїне тільце. Від мертвої гадини віяло холодом і мерзотою. І таким самим запахом, тільки в сто, у двісті разів сильнішим, тягло від непроханого гостя. Ірка гидливо зморщила личко.

— Навіть не вибачилась! — обурено закричала співробітниця соцзабезу й усім корпусом розвернулася до чоловіка з Комітету. — Я вас попереджала! Дівчинка з неблагополучної родини! Особливості виховання… — Вона кинула в’їдливий погляд на бабцю. — А ви наполягали!

— Яринко, ану зараз же вибачся! — злякалася бабця.

— Я зовсім не образився, — запевнив її гість. — А ручки в мене ще є!

Він засунув руку в портфель і висипав на стіл цілу купу різнокольорових ручок. Заціпенівши від жаху й огиди, Ірка дивилась, як на гладенькій поверхні столу звивається різнобарвний клубок змій. Виблискуючи вологими лускатими тілами, вони підповзали до краю й шльопалися на підлогу, спускалися по ніжках столу й повзли далі, до Ірки, оточуючи її, замикаючи в кільце.

— Ти ба, як ручечки розкотилися! — заметушилась бабця. — Яринко, та шо ж ти стоїш як нежива, зроби шось!