Розділ «Острів перевертнів»

— Я… не скривджу… я! — синхронно заплямкавши губами, прошепотіли постаті.

— Уже скривдила! — схлипуючи від страху, вигукнула Тетянка. — Хто мене в комп’ютер затяг?! Відпусти, дурепо!

Пальці, що повзли по ній, миттю застигли.

— Я… боїться… я, — розгублено й немовби розчаровано мовила «Відьма Тетянка». — Я… не вірю… я! — І вже роздратовано: — Я — дурепа!

Несподівано її постаті, немов гармошка, знову злилися в одну.

Шлях перед Тетянкою був вільний. Руки, що її тримали, зникли.

Цифрова копія стояла до дівчинки спиною. Тетянка бачила тільки її потилицю із хвостиком світлого волосся — вона сама носила таку зачіску два роки тому.

«Відьма Тетянка» озирнулася через плече й коротко скомандувала:

— Escape.

Програма наказувала бігти, до того ж наказувала англійською. Бігти по-англійськи? Це як, тобто… не попрощавшись?

— Escape! — знову крикнула «Відьма Тетянка». Для більшої переконливості програма змахнула долонею, неначе проганяла дівча геть.

І тут Тетянка відчула… Уперше в цьому позбавленому чуттів світі вона відчула під руками щось матеріальне — звичний холод пластика. Дівча опустило очі. У руках вона тримала клавіатуру, ту саму клавіатуру батькового комп’ютера, за яку намагалася вчепитись, коли її всмоктувало досередини монітора. Великий палець лежав якраз на клавіші «Escape».

— Ти… мене… відпускаєш? — точнісінько як програма, важко, із паузами, вичавила із себе Тетянка.

— Я… мене… — не озираючись, кивнула програма.

Тетянка позадкувала: крок, другий. Вона була майже впевнена, що це тільки злий жарт, що програма ось-ось кинеться за нею, вимагаючи завершення, Тетянка ще раз зиркнула на свою цифрову копію. І застигла.

Зараз «Відьмі Тетянці» було не більше п’яти років. Вона сиділа навпочіпках, обхопивши коліна руками й схиливши на них голову. Так само в дитинстві сиділа й сама Тетянка, коли в неї траплялися найбільші й найжахливіші неприємності, як, скажімо, татків магнітофон, що його вона випадково скинула зі столу.

— Я… — насилу поворухнувши губами, прошепотіла Тетянка. І раптом побачила, що плечі її маленької цифрової копії здригаються. Від плачу.

Не вагаючись жодної секунди, Тетянка швиргонула клавіатуру геть. Двома стрибками опинилася біля своєї програми. Нахилилась… І сором’язливо торкнулася маляти… Те підвело зарюмсане личко. Маленька долонька перехопила Тетянчину руку. І перед дівчам постав темний вир…

Вона вдруге відчула, як щось стороннє вривається в її свідомість, нещадно перетрушуючи всі її почуття, емоції, спогади й збираючи їх у себе, наче гриби в кошик. Запізно зрозумівши, що її обдурили, купили на жалощах, немов яку дурепу, Тетянка смикнулася… та було вже надто пізно. Чорна вирва закрутилась навколо неї, поєднуючи в одну-єдину спіраль дівчинку з її цифровою копією. Увесь час змінюючись, перед очима промайнуло обличчя програми… Свідомість попливла, зникаючи в коловерті.

Нарешті все це припинилось. Тетянка відчайдушно потрусила головою. Вона так само висіла в порожнечі, серед безперервного руху інформаційних потоків. А навпроти… Навпроти було її власне обличчя! Таке саме, як зараз! І власниця цього обличчя міцно тримала Тетянку за руки — її яскраві живі очі з тривогою позирали на неї.