Розділ «Чаклунство за наймом»

— Та не жадібні ми, просто зараз час такий, — образилась Тетянка. — І взагалі, хто ви такі, щоб нас критикувати!

— Вона хоче знати, хто ми! Відьма хоче знати! — проскреготало з пітьми.

І в густому, давкому, прямо-таки відчутному на дотик мороці коридору зблиснув крихітний мертвотно-білий світлячок. Вогник наближався, насувався все ближче й ближче… Ірка зрозуміла, що не хоче бачити того, хто несе це моторошне світло, і водночас не може відвести погляд.

Кружечок світла спинився прямо перед наляканими людьми.

І вони побачили. Маленьку кривоногу істоту з тільцем не товстішим за соломинку й схожою на наперсток головою. Риси її обличчя були такими дрібними, що годі роздивитися, добре було видно тільки жаб’ячий рот із гострими, як голочки, зубами. У довгих, немов макаронини, гнучких пальцях істотка тримала веретено, на кінчику якого світився тьмяний вогник.

Люди мовчки розглядали істотку, що постала перед ними. Ірка гидливо здригнулась. А майор голосно зареготав, лякаючи пітьму.

— І ось від цього дріб’язку ми тікали? Та мені всього їхнього кодла не вистачить, аби нормально перекусити! — і Ментівський Вовкулака, вихопивши в Богдана з рук кинджал, перекинувся в повітрі.

Величезний вовк упав згори, ударом лап увігнавши тварючку в підлогу.

— Перекинувся, перекинувся! Це він! Ми знайшли його! — заверещало, заскреготало з усіх боків, і тієї ж миті спалахнула безліч мертвотно-білих світлячків.

Люди нажахано закричали. Увесь довколишній простір заполонили тоненькі, наче соломинки, крихітні тварючки з веретенцями в довгих пальцях. Істоти снували по підлозі, скільки око сягало. Чіпляючись гострими кінчиками веретенець, вони щільно, неначе мошкара, висіли на стінах і падали зі стелі на голови своїм одноплемінникам. Їхні гнучкі тільця перепліталися, довгі пальці зловісно ворушилися, а кінчики веретен загрозливо стриміли.

— Джокери! — побілівшими від страху губами прошепотіла Ірка. — Карти попереджали!

— Це не джокери, — пробелькотіла Тетянка. — Це нічки! Але ж вони… Я про них читала, нічки зовсім не агресивні! Вони живуть у селах, а ночами роблять різну дрібну шкоду по хатах!

— Ну й сиділи б у своїх селах, чого вони в місто приперлися? — нервово роззираючись навсібіч, сказав Богдан.

— Хазяїн велів! — заскреготали тварючки. — Хазяїн звелів — нічки прийшли, нічки знайшли, нічки зловлять! Хазяїн буде задоволений! — І, зареготавши своїм скреготливим сміхом, нічки всі разом накинулись на Ментівського Вовкулаку.

Тисячі ниток злетіли з веретенець, намагаючись обплутати вовка. Перевертень стрибнув, ухилився, нитки ковзнули по шкірі, а гігантські щелепи клацнули…

Величезний вовк підвів голову, з його пащеки звисало близько десятка тоненьких тварючок… Але тієї ж миті нічки махнули веретенами, і нитки обплутали вовкові лапу. Веретенця закружляли, задзижчали, замотуючи бранця в щільний кокон. Вовкулака почав був пручатися…

— Ви що робите, гади?! — знайшовши нарешті кинджал, кинувся на допомогу Богдан, намагаючись розрізати клубок, що обплутав вовка. І враз напоровся на сотню гострих веретенець.

— Богдане!!! — відчайдушно закричала Тетянка.

Тіло хлопчака миттю вкрилося безліччю дрібних кривавих цяток, футболка з білої обернулася на червону. Хлопчак відскочив убік. А вовкулака був уже весь заплутаний у кокон, виднілася тільки його лобата голова. Прозора нитка заарканила навіть вовчі щелепи, якими він не переставав відчайдушно клацати. Одна з нічок стрибнула бранцеві між вуха — перевертень міг лише хитати головою й грізно гарчати зв’язаною пащекою. Довгі гнучкі пальці схопили вовка за шерсть, смикнули — вовкулака завив від болю — і піднесли видертий жмут до злої маленької мордочки.

— Та він сивий! Він старий! — розчаровано мовив рипучий голосок. — Не він, не він! Шукайте! — І довгий палець тицьнув на застиглу групку людей. — Де молодий, де?